— Я вам допомагала на дачі й хочу половину врожаю, — заявила теща.

Літо на дачі Максима й Оксани видалося щедрим, як ніколи. Теплиці гнулися від помідорів, огірків, перцю. Оксан вже подумувала про те, щоб частину врожаю продати — покупці знайшлися швидко: сусіди по багатоповерхівці, в яких дачі не було.

Жінка уявляла, на що витратить гроші, які отримає з продажу овочів. За літо теща кілька разів приїздила до них на дачу.

Допомагала — це було її формулювання, яке Максим про себе завжди брав у лапки.

Допомога Вікторії Миколаївни була… досить специфічною. Перший її візит випав на травневі свята, коли Максим возився з розсадою.

— Ой, Максимко, дай допоможу, тобі ж, як чоловікові, важко! — вигукнула вона й… пересадила половину томатів у затінок за сараєм, де вони благополучно зачахли. — Зате не на пеклі сонця! — відкидала вона його обережні зауваження.

Другий раз теща приїхала в червні, коли зять монтував крапельний полив. Вікторія Миколаївна ні з того ні з сього вирішила «прополоти» грядку з рідкісними сортовими перцями. Прополола — разом із перцями.

— Думала, що бур’яни! Такі кволі, я й вирішила… — виправдовувалась вона, дивлячись на його бліде обличчя.

Третій приїзд відбувся в липні — Вікторія Миколаївна привезла «корисний компост» від подруги. За тиждень Максим виявив, що той компост був розсадником якогось шкідника, який з’їв половину молодих кабачків.

Кожен її приїзд закінчувався щедрим частуванням за їхнім столом і повним багажником Вікторії Миколаївни — салати, перші огірочки, зелень…

Максим стримувався, але Оксана вмовляла його заспокоїтись і не псувати стосунки:

— Та не шкода, хай краще візьме й поїде ще на пару тижнів. Урожай у нас і так чудовий!

І ось, у розпал збору, коли кошики вже ломилися від плодів їхньої праці, задзвонив телефон.

— Оксаночко, люба! Ми з подружками завтра до вас приїдемо! Треба врожай ділити! — весело затріщала у слухавку Вікторія Миколаївна.

Оксана, що стояла поруч із Максимом біля ящиків з помідорами й перцями, насупила брови:

— Мамо, що ділити? Про що ти?

— Як про що? Врожай! Я ж вам стільки допомагала! Без мене б у вас на грядках пусто було. Тому завтра приїдемо, я свою половину заберу. Справедливо ж!

Максим завмер. Половину? Половину?! Від усього, у що він вклав душу, сили, гроші?
Від того, що ледь не засохло через її «допомогу»? Емоції переповнили чоловіка. Оксана бачила, як він зблід.

— Мамо, ти щось плутаєш, — Оксана намагалася згладити розмову, але її голос тремтів. — Ти приїжджала кілька разів, ми тобі завжди давали все свіже з грядки… просто так… ніхто нічого не вимагав… Яка ще половина?

— Кілька разів?! — щире обурення Вікторії Миколаївни прорвалося через динамік. — Я ж життя поклала! Землю розпушувала, розсаду рятувала! А тепер що, зять не хоче ділитися, так? Оксана, скажи йому! Половина — моє законне! А не віддасте — всім родичам розповім, як ви матір ображаєте!

Максим не витримав. Він вихопив телефон із рук дружини. Його голос був низьким і дуже спокійним — а це звучало важче за крик.

— Вікторіє Миколаївно, доброго дня!

— А, Максим! Нарешті чую твій голос! — фальшиво зраділа теща. — А то дочка тут таке говорить…

— Щодо вашої допомоги. Пам’ятаєте ті томати за сараєм? Засохли. Перець, який ви випололи? Пропав. Шкідники з вашого компосту — з’їли кабачки. Це й була ваша допомога. Ваша «половина» врожаю, — Максим зробив паузу, щоб теща все усвідомила. — Вона вже зібрана, і лежить там, де й має бути, — у компостній ямі.

На тому кінці дроту настала тиша. Потім почулося хрипіння.

— Як… як ти смієш?! Я… я… Оксана! Ти чуєш, як він зі мною розмовляє?!

— Мамо… — почала Оксана, але Максим м’яко зупинив її.

— Ми цінуємо ваше бажання допомогти, Вікторіє Миколаївно, і завжди раді пригостити вас свіжими овочами й фруктами. Тож приїжджайте завтра. Ми вас нагодуємо чудовим обідом із нашого врожаю і дамо вам кошик — щедрий кошик — добірних овочів. Як гості, як родині, але не як співвласниці ділянки.

Він почув, як теща різко зітхнула, готуючись до нової сварки, але Оксана швидко перебрала ініціативу, і цього разу її голос прозвучав твердо:

— Мамо, Максим має рацію. Ти гостя. Приїдеш у гості — ми тебе нагодуємо, дамо гостинців. Але про «половину» забудь. Це несправедливо й образливо для нас. Ми дуже старалися. Якщо приїдеш сваритися — ми просто виставимо тебе за двері.

У слухавці запанувала ще напруженіша тиша. Потім різкий клац і короткі гудки. Максим з Оксаною здивовано перезирнулися.

— Як думаєш, приїде? — тихо спитав чоловік, витираючи піт із чола.

— Приїде, — зітхнула Оксана, натискаючи на кнопку відбою. — За гостинцями й перевірити, що ми не передумали. Але свартися не буде. Вона зрозуміла, що перегнула. Половина… Боже, як вона взагалі могла про таке подумати?

— Гадаю, вона просто вирішила запастись овочами ще й для своїх подруг, — припустив Максим.

— Цілком можливо, — задумливо погодилася Оксана.

Наступного дня Вікторія Миколаївна приїхала. Сама, без подруг. Трохи надулося обличчя, але вже без колишнього запалу.

Оксана зустріла її біля хвіртки. Максим, демонстративно зайнятий збиранням яблук, тільки кивнув здалеку:

— Вітаю, Вікторіє Миколаївно. Якраз обід готовий…

Обід минув у стриманій, але ввічливій атмосфері. Вікторія Миколаївна хвалила салат «Огірочки ваші — смакота!» і борщ «Бурячок солодкий!».

Максим мовчав, лише підкладав їй добавку. Після кави Оксана подала матері велику плетену корзину, повну добірних помідорів, огірків, пучків зелені та навіть банку малинового варення.

— Ось, мамо, тобі. Найсвіжіше, найкраще, — з усмішкою сказала вона.

Вікторія Миколаївна глянула на кошик, потім — на Максима, який дивився кудись у бік яблуні, й відповіла:

— Ну… дякую, доню. Щедро. Дуже щедро.

Вона вагалася мить, ніби хотіла ще щось додати, але різко передумала. Мовчки повернулася й пішла до машини. Кошик із подарунками відтягав їй руки. Вона поставила подарунок у багажник і, завівши машину, поїхала. По її поведінці було видно: вона залишилася незадоволена тим, що «половину» так і не отримала.

Вікторія Миколаївна втиснула педаль газу й мовчки вела машину, але всередині все клекотіло. Образа, роздратування, несправедливість — усе змішалося у клубок.

«Ну чому вони мені не дали більше врожаю? — думала вона, стискаючи кермо. — Я ж не для себе ту половину просила. Для справи! Для сім’ї!»

У голові одна за одною виринали аргументи:

«От у Лариси, сусідки по під’їзду, онук з алергією. Овочі потрібні натуральні, не з магазину, а свої, з дачі. Я ж обіцяла їй! А ще Тамарі Петрівні — у неї ж ноги, їй лікар порадив свіжі огірки. І собі, звісно, теж трохи лишила б — адже я ж допомагала! Не байдикувала!»

Машина підстрибувала на ямах, а вона все глибше занурювалась у свої виправдання:

«Я ж могла б і не приїжджати взагалі. А якби не я, хто б їм компост привіз? Ну трохи там якийсь шкідник завівся — то ж не моя вина! А ті перці — ну схожі ж на бур’ян! Я ж хотіла як краще!»

Жінка продовжувала роздуми:

«Але ж вони не оцінили. Оксана взагалі… Наче я чужа! А Максим! Як він розмовляв! Та я ж їм добра хотіла. Могла ж і подруг пригостити. Я ж не продавати збиралась! А пригостити, подякувати людям! Щоб про родину мою добре слово сказали!»

Вікторія Миколаївна аж вдавила сильніше на газ. Її думки носилися, як вихор:

«А як інакше? Я вклала працю! Час! Навіть бензин! Чим я гірша за них? Вони виростили, ну й що? А я — мати! Я маю право!»

Машина вже в’їхала у місто, але вона навіть не помітила. Серце калатало, а розум сам вигадував нові виправдання:

«Та й Оксана нічому б не навчилася без мене! Хто її вчив господарювати? Хто поради давав? Звісно, я! І що тепер — жменя огірків та баночка варення? Це мені, матері, яка все життя на них поклала!»

Вікторія Миколаївна зменшила швидкість. Попереду було перехрестя, і вона нарешті звернула увагу на дорогу.

«Ну нічого, — подумала вона, — ще не вечір. Вони ще прийдуть до мене, коли щось потрібно буде. І тоді я нагадаю, хто тут справжній господар.»

Ця думка заспокоїла її трохи. Вона вирівняла машину й поїхала далі, плануючи, кому й що з того кошика вона віддасть — аби всі бачили, що вона, Вікторія Миколаївна, таки свою частку отримала. Хай не половину — але отримала.

Джерело