Марина стояла посеред просторої вітальні і не вірила власним вухам. Поліна, її донечка від першого шлюбу, з такою діловитістю розмірковувала про продаж бабусиної квартири, немов йшлося про стару, геть непотрібну річ.

— Я в цій квартирі жити не буду, я її продам, — повторила Поліна, обводячи поглядом стіни, оздоблені давніми світлинами. — Куплю нову, як у нас, мамо, у нас і під’їзд зовсім інший, і ліфти, і вікна. А в цій квартирі старістю тхне, вона вся затхла, тут дихати нічим.

Марина аж ахнула. Старістю?

У квартирі, яка була для неї цілим світом майже десять років? Квартирі, де кожна річ зберігала тепло і спогади про Ніну Михайлівну, її колишню свекруху, що обожнювала Поліну до нестями.

Квартирі, де вона, Марина, вперше відчула себе по-справжньому щасливою вже після розлучення з Валерою, хоч як це дивно звучить.

Валера, батько Поліни, водій-далекобійник, був вічно в роз’їздах і, як виявилося, вічно з іншими жінками. Марина пам’ятала, як прогнала його, коли Полінці було всього дев’ять, і сама хотіла піти.

Але її свекруха Ніна Михайлівна не відпустила, підтримала її, розуміючи, який Валера “базікало” і як мало він важив для родини. Та й куди було йти, коли своїх кутків не мала?

Ніна Михайлівна, коли син і невістка розлучилися, дочекалася, поки Марина гідного чоловіка зустріне. І навіть раділа, що та знайшла добру людину і вийшла заміж.

Квартира Ніни Михайлівни була справжньою фортецею. Цегляний будинок, простора кухня, величезна прихожа — все це було збудовано на віки, на відміну від сучасних нашвидкуруч зведених “коробок”.

Марина любила цю квартиру, любила великий шкіряний диван у вітальні, де колись збиралися друзі та рідні. Любила світлу спальню зі шпалерами у квіточку і чеськими люстрами, які Ніна Михайлівна привезла з Праги. Це було її рідне гніздо, де панував спокій.

Коли Марина вийшла заміж за Анатолія, вони з Полею переїхали до нього. Поліна швидко призвичаїлася до Анатолія і навіть почала називати його татом. Валера ж, як завжди, залишався осторонь, не виявляючи жодного інтересу до доньки.

Ніна Михайлівна часто переймалася через Валерку, знаючи про його походеньки. “От же ж паразит, — казала вона, — У кожному місті в нього жінка є, коли ж він угамується?”

Та Валера вгамувався по-своєму: кілька років тому він віддав Богу душу на трасі під час жахливої негоди. Батько Валери не пережив цієї втрати і невдовзі відійшов від серцевого нападу. Сама ж Ніна Михайлівна ненадовго пережила чоловіка…

І ось тепер Поліна, її єдина донька, хотіла продати цю квартиру, яка їй від бабусі дісталася.

— А хочете — самі туди їдьте жити, — несподівано запропонувала Поліна, немов пропонуючи Марині стару, непотрібну річ. — Мені наша квартира набагато більше подобається. Вона нова, світла, сучасна, а там важка атмосфера, та ще й ці портрети батька й діда у траурних рамках. Нііі, я там жити не буду! Я і речі всі хотіла викинути, старі ж!

Марина не могла повірити, що Поліна готова викинути дорогі меблі з натурального дерева.

Ніна Михайлівна мріяла, що внучка житиме там, користуватиметься всім, що вона так дбайливо зберігала.

Та Марина і сама із задоволенням перебралася б до квартири колишньої свекрухи, але що скаже Анатолій? Вона боялася його реакції, все ж це була квартира її колишньої свекрухи.

Але, на її подив, Анатолій розсміявся:

— Дурненька ти, Полю! Та квартира шикарна, а що, ми з матір’ю туди із задоволенням поїдемо.

Мені й до роботи звідти ближче діставатися.

Поліна, почувши це, одразу ж ухопилася за запропоновану можливість. Вона навіть активно допомагала Марині та Анатолію з переїздом, немов радіючи нагоді позбутися “старого мотлоху”.

Так Марина й Анатолій опинилися в квартирі Ніни Михайлівни.

Обжилися вони там швидко, все було знайоме й затишне, адже останнім часом Марина разом з Толею часто бували в самотньої Ніни Михайлівни, приїздили допомогти, адже більше нікому. І Толя завжди підключався, якщо Ніні Михайлівні треба було щось відремонтувати або переставити.

Квартира, хоч і старовинна, була обжитою, наповненою теплом. А для двох вона тепер їм здавалася просто величезною.

Анатолій довго не одружувався, бо не міг мати дітей, і обожнював Поліну, як рідну. Радів, що у них з Мариною справжня родина вийшла, навіть донька є…

Марина відчинила шафу в спальні, там було багато зовсім нових речей. Свекруха, смішна жінка, думала, що Поліна це носитиме. Хіба молодь таке носить?

Марина висунула шухляду тумби і здивувалася. У шухлядці тумби біля ліжка лежав конверт із написом — “Для Мариночки”.

У конверті Ніна Михайлівна писала, що старі речі викинула, а нові — це для Марини, адже Поля їх носити не буде, не гребуй, Мариночко, вони навіть з бирками.

Марина згадала Ніну Михайлівну й зітхнула: ось же ж яка доля в неї, сама залишилася, всіх втратила…

У шухляді лежав ще один конверт без підпису, і Марина його машинально взяла та відкрила — він був незапечатаний. З конверта випала дитяча світлина Валери.

Ніна Михайлівна, коли Полі було три рочки, показувала Марині, як Поля на Валерку схожа. Але під нею лежала ще чиясь світлина, якогось хлопчика. І він теж був схожий на Валерія, хто ж це…

Анатолій застав Марину за читанням якогось листа, а світлини лежали на тумбочці.

— Це хто? — здивувався чоловік.

— Уявляєш, пише якась дівчина, я так розумію, у Валери з нею була інтрижка, і він про неї одразу забув. А дівчина вирішила для себе народити від коханого, чекала його, та не дочекалася.

Синочок у неї від цього бабія з’явився, а вона тяжко захворіла, пише, що хлопчика до ,,розповідь спеціально для сайту рідне слово,, дитбудинку заберуть, якщо вона піде з життя. Мабуть, Ніна Михайлівна отримала цього листа після загибелі Валери, і поклала його, не знаючи, що з ним робити.

Анатолій взяв світлини до рук, порівняв їх. — Слухай, одне обличчя, і на Поліну схожий маленьку. Марино, йому зараз років п’ять, мабуть?

Давай дізнаємося, чи жива його матуся, адже ми з тобою думали хлопчика усиновити, я завжди сина хотів.

А то в цій величезній квартирі вдвох якось порожньо, Полінка вже доросла, а ми ж іще молоді з тобою! І взагалі, буде правильно, якщо цей хлопчисько житиме в квартирі своєї бабусі…

Маленького Миколку Марина й Анатолій розшукали за зворотною адресою — його матуся була в дитячому будинку. Вона й сама була сиротою, і її життя рано обірвалося.

Нове життя в старих стінах

Тепер у Поліни є молодший брат Миколка, а в Миколки є люблячі батьки. Бабусина ж квартира наповнилася дитячим сміхом і вже не здається такою похмурою та старою. Здається, Ніна Михайлівна недарма залишила цей конверт, немовби даючи Марині свій тихий, але такий мудрий дозвіл.

І вони з Толею думають, що прийняли справді вірне рішення, зробили так, як давно хотіли.

Адже, як кажуть, чужих дітей не буває.

А доля, як бачите, інколи такі сюрпризи підкидає, що й подумати не міг.

Чи вірите ви, мої любі, у такі дива, коли одна, здавалося б, дрібна знахідка може змінити все життя?

І чи варто йти за покликом серця, навіть якщо це виходить за межі звичного?