Галина Михайлівна та Валерій Іванович сиділи на кухні, допиваючи чай. За вікном шумів на вітрі листок, наче вторячи їхнім тихим розмовам.

Їхня єдина донечка Марійка нещодавно вийшла заміж за гарного хлопця Дмитра, і вони, як колись їхні батьки, відчували відповідальність за молодих.

— Галю, а пам’ятаєш, як нам твої батьки допомогли з кооперативом? — задумливо дивлячись на дружину, промовив Валерій Іванович. — Без них ми б довго ще микалися по орендованих кутах.

Галина Михайлівна кивнула. У їхній родині завжди так було заведено — допомагати своїм дітям і підтримувати їх на перших порах.

Молодим з нуля починати жити важко, а дітки люблять одне одного, обоє стараються. Здобули освіту, працюють, але вони ще дуже молоді, і батьки Марійки вирішили не залишатися осторонь…

Спочатку Марійка та Дмитро жили у них, обоє працювали, але швидко накопичити на квартиру було складно. Коли вони все ж заїкнулися про орендовану квартиру, щоб не тіснити батьків, Галина Михайлівна не витримала:

— Марно платити, та це ж гроші на вітер. Може, краще свою купити спробувати, ми допоможемо, та й батьки Дмитра, напевно, підключаться…

Галина Михайлівна при зустрічі заговорила зі свахою на цю тему і стала радитися, як дітям допомогти. Як варіант вона запропонувала Олені Едуардівні, матері Дмитра, скинутися навпіл на перший внесок, а далі діти самі платитимуть.

Але Олена Едуардівна лише скривила губи:

— Ось ще, ми самі всього добивалися. Дмитро наш і так добре заробляє, мабуть, усю вашу родину годує, тож нехай вони теж самі всього добиваються. Ми хорошого сина виростили, він і так вам все в квартиру купує, а вам усе мало? А нам з Віктором коли ще пожити для себе, як не зараз?

Галина Михайлівна зітхнула, хотіла сказати, що Дмитро з Марійкою для себе купують, обживаються, та й у двокімнатній їм усім тіснувато, а скоро ж і діти підуть.

Адже для того як ще вони й одружилися – обоє їй говорили, що хочуть двох, хлопчика та дівчинку, а жити де?

Але подивилася на Олену Едуардівну, і зрозуміла, що слова її будуть марні. Не зрозуміє, не хоче розуміти, сваха дивилася на життя інакше. Вони за кордон полюбили їздити, як син виріс і від них з’їхав.

І тепер люблять говорити, що ТАМ заведено, що діти всього самі добиваються, щойно працювати почнуть, і нічого на них витрачатися.

Але дочку та зятя Галині Михайлівні було шкода.

«Не знаємо, як там за кордоном, але наші діти не ледарі, вони стараються, але самі одразу точно не потягнуть», — думала вона.

І вони з Валерієм Івановичем зважилися на сміливий крок — обміняли свою двокімнатну на квартиру поменше і від центру подалі, з доплатою.

Ці гроші й стали першим внеском для Марійки та Дмитра, і натхненні та вдячні дочка й зять одразу ж купили квартиру поруч із ними.

Незабаром у Марійки та Дмитра зʼявилася донечка Юлечка. Галина Михайлівна, щаслива бабуся, бігала допомагати з малечею, добре, що поруч. Вона згадала одразу, як їхня Марійка була маленькою, цілувала мізерні пальчики внучечки, і раділа.

Коли Марійка вийшла на роботу, Галина Михайлівна пішла на пенсію, щоб повністю присвятити себе онучці. Хоча Марія та Дмитро не повісили внучку на бабусю й діда. Галина Михайлівна з чоловіком то на море їздили відпочивати, то в санаторій, то на дачу. Зять на той час уже невеличким начальником став, і купував їм путівки, щоб вони від побуту відпочили.

Час ішов.

Марійка та Дмитро виплатили іпотеку, і у них вже й зʼявився син Микитка. Ну просто золоті дітки, так кажуть, коли і донька, і синочок, Галина Михайлівна з Валерієм Івановичем на них ніяк нарадуватися не могли.

А Олена Едуардівна особливо не утруднювала себе допомогою, вважала, що батьки самі повинні справлятися. Зате з численних поїздок з Віктором Сергійовичем вона іноді привозила онукам сувеніри.

До того ж Олена Едуардівна захопилася інтер’єром своєї квартири, купувала дорогі меблі, штори, світильники. А одного разу, при зустрічі, вона розговорилася з Галиною Михайлівною:

— Я в спадок синові квартиру з обстановкою залишу. Даремно ви свою розкидали. Те, що ви їм постійно допомагаєте, ніхто потім і не згадає. А мене за квартиру довго добрим словом згадуватимуть.

Та й якщо я сама в старості залишуся, адже чоловіки менше живуть, ніж жінки, а Віктор старший за мене, то я зовсім сама не залишуся ніколи. У моїй шикарній трикімнатній зі мною житиме онук чи онучка, я все розрахувала.

Галина Михайлівна не знала, що й відповісти.

Вона просто жила, любила і допомагала своїм близьким, особливо не думаючи про те, щоб до когось прилаштуватися.

Але життя, однак, розсудило інакше.

Віктор Сергійович пішов з життя рано, і Олена Едуардівна залишилася сама у своїй шикарній квартирі. Коли вона стала почуватися зле, вона стала зазивати до себе онучку Юлечку, вже студентку, а потім і онука Микиту. Але ніхто з нею жити не захотів.

Юля взагалі поїхала вчитися в інше місто, а Микита після училища пішов працювати на роботу до батька. Та й не було у внуків близькості з бабусею Оленою, вона ж для себе жила, не часто з онуками бачилася.

Так Олена Едуардівна залишилася сама у своїй розкішній квартирі, оточена дорогими речами, але позбавлена тепла та турботи…

Галина Михайлівна важко зітхнула, дивлячись на чоловіка:

— Пам’ятаєш, як Олена Едуардівна казала, що її добрим словом за квартиру згадуватимуть? А що толку від цієї квартири, якщо вона одна в ній залишилася? Якщо хочеш зробити добре діло, зроби його вчасно. Квартира, звісно, коштує грошей, але мені так шкода її, немає нічого страшнішого за самотність у старості.

Валерій Іванович похитав головою:

— Не можна так казати, Галю, не нам судити, у кожного свій вибір, свої цінності. Просто… помилилася.

— Помилилася, Валеро, помилилася, — повторила Галина Михайлівна. — Вона думала, що речі важливіші за людей. А виявилося, що немає нічого дорожчого за родину, любов і турботу.

Пам’ятаєш, як Юлечка, коли маленька була, завжди до нас бігла, а не до неї? Тому що у нас завжди було тепло і затишно, навіть у нашій маленькій квартирці…

Вони помовчали, згадуючи, як жили, всяке бувало, але разом легше з труднощами впоратися.

У їхній маленькій квартирі було тепло і затишно.

На стінах висіли фотографії Марійки, Дмитра, і Галини Михайлівни, Валерія Івановича з онуками Юлечкою та Микиткою. На столі стояла ваза з квітами, які привезла Юлечка, коли приїжджала на вихідні.

У цей момент у двері подзвонили. Галина Михайлівна відчинила двері й побачила Марійку та Дмитра.

— Мамо, тату, ми тут подумали, — сказала Марійка. — Може, вам до ,,розповідь спеціально для сайту рідне слово,,нас переїхати? У нас же тепер велика квартира, місця всім вистачить. А вам у цій однокімнатній, напевно, тіснувато?

Галина Михайлівна та Валерій Іванович переглянулися й усміхнулися.

— Дякую, діти, — відповів Валерій Іванович.

— Ми, звісно, подумаємо, але поки нам і тут добре, адже ми вдвох…

А коли Марійка та Дмитро пішли, Валерій Іванович кивнув:

— А знаєш, ти маєш рацію, Галю. Ми залишили їм спадок, який не виміряти грошима. Ми їм залишили найголовніше — почуття дому, почуття родини та близьких рідних людей, наші традиції. Адже у нас заведено, що рідні люди не живуть, як чужі, тільки для себе…

P.S. Коли Олена Едуардівна злягла, Дмитро найняв їй доглядальницю з проживанням. Вони часто відвідували всі разом літню жінку, але останнім часом вона майже нікого не впізнавала, Юля навіть якось розплакалася.

Вона розповідала бабусі Олені про свої успіхи в навчанні, а та раптом сказала: «Дівчино, ти хто така, я тебе не знаю…» Квартиру Олени Едуардівни продали разом з речами. Дмитро лише залишив на пам’ять фотографії та якісь особисті речі. Вони вже були добре забезпечені й у всіх було де жити…

***

Дорогі наші читачі, ця історія про родину Галини Михайлівни та Валерія Івановича – це наче тепле одкровення про те, що справжні цінності лежать поза матеріальним. Вона змушує замислитися, а що ж ми насправді залишаємо після себе?

Завжди хочеться вірити, що добро, яке ми робимо, повертається, а любов, яку даруємо, стає найміцнішим фундаментом для наших дітей та онуків.

А ви як вважаєте, що найцінніше ми можемо передати своїм нащадкам?

І чи завжди «багата» спадщина робить людей щасливішими?

Будемо вдячні за ваші думки, адже ваші роздуми – це завжди неоціненний скарб!