– Я твій чоловік, на хвилинку! І я вимагаю поваги!

– А ти її заслужив? У тебе дружина працює, сім’ю утримує! А ти, мало того, що сам роботу знайти не зміг, та влаштувавшись до мене, –  взагалі ніяк працювати не хочеш! Ти на моїй шиї сидиш!

– Вийду я на роботу! – крикнув Максим. – Ось завтра і вийду!

– Немає в тебе більше роботи!

– Що ти мені під ніс усілякі дурниці сунеш? – обурився Максим.

– Дай поїсти спокійно!

– Давай, підписуй, і я поїхала! – Невдоволено відповіла Даша.

– Премію мені виписала? – усміхнувся Максим.

– Ага, дві штуки! – кивнула Даша.

– Підписуй!

Максим пробіг очима по рядках, і виделка випала з його пальців.

– Ти що, мене звільнити вирішила? – проковтнувши, вигукнув Максим.

– А хто в тебе працюватиме?

– Наче ти працюєш, не покладаючи рук!

– Даша посміхнулася.

– То в тебе спина болить, то голова, то настрою нема, то дощ на вулиці! Ти за останній місяць на роботу вийшов один раз! Один!

– А потім лікарняний, а потім тобі важко, бо не відновився, а потім просто ліньки!

– То я ж твій чоловік, мені можна і знижку зробити! – відповів Максим.

– Але я не державна організація з квотами та пільгами! А лікарняний – плати, простій – плати! Мені ще й лінь твою оплачувати?

– Ну, не плати, – знизав плечима Максим.

– Ти це податковій скажи! А ще соціальний фонд вимагає! І вимагає з мене! А де мені взяти стільки грошей, щоб за тебе, лежебоку, все це оплачувати? Якби ти заробляв, я з тих грошей і платила б!

– То ж у тебе ще три працівники! Що вони тобі, заробити не можуть?

– Максиме, вони на себе заробляють! А ще на мене! І вистачить влаштовувати вистави! Ти мені й так дорого обходишся! Звільню, станеш дешевшим!

– А що це ти про мене, як про якусь річ говориш? – крикнув Максим. – Я твій чоловік, на хвилиночку! І я вимагаю поваги!

– А ти її заслужив? У тебе я працює, і сім’ю утримую! Ти на моїй шиї сидиш!

– Вийду я на роботу! – крикнув Максим.

– Ось завтра і вийду!

– Немає в тебе більше роботи! – відповіла Даша. – Або ти за власним підписуєш, або я тебе за статтею за недотримання трудової дисципліни!

– Ти, дідько, об’їлася, чи в тебе дні несприятливі? – посміхнувся Максим. – Так ти подумай добре, як би тобі потім не довелося мене вмовляти повернутись!

– А ось це тебе взагалі хвилювати не повинно! І мені набридло, що ти втручаєшся, куди тебе не просять! Це мій бізнес! І це моя робота!

– І ти з неї, якщо ти забув, їси, п’єш, одягаєшся та живеш! Але від тебе користі – нуль! А так, коли я тебе звільню, у мене хоч витрат менше буде!

У Даші це кипіло довго, а виплеснулося, і їй полегшало. А ось Максимові стало ніяково. Тицьнули носом так, що перед собою соромно стало, але обличчя втрачати він не хотів.

– Ось така ти начальниця! – вигукнув він. – Ні роботу організувати до ладу не можеш, ні працівників налаштувати, а на мені зриваєшся!

– Це ж Вітя з Ванею у тебе халтурять і лінуються, а ти їм все прощаєш, бо у Віті ти доньку хрестила, а у Вані ти в нерозлучних друзях ходиш! Може, варто їх видресувати?

– А ти не хвилюйся, їх я теж звільню! – З усмішкою відповіла Даша.

У неї у теці вже лежали заяви для них.

– І з ким ти залишишся? Як ти взагалі працюватимеш? Сама за кермо вантажівки сядеш, чи сама дивани тягатимеш? – насміхаючись, промовив Максим.

– А я, як дружина свого чоловіка, вдома сяду, борщі варитиму і котлети смажитимиму! А чоловік нехай мене забезпечує! – відповіла Даша. – А то що це я? Як ломовий кінь, тягну вас усіх!

– Досить! Я слабка жінка, тим більше одружена! Влаштуюся кудись на роботу, щоб удома не сумувати, отримуватиму свої три сольдо на шпильки та колготки, а чоловік нехай думає, як прогодувати мене, себе, та нашого сина!

Даша п’ять років відпрацювала диспетчером у службі вантажоперевезень. Якби у штатному розкладі була посада старшого диспетчера, то вона б її легко зайняла. Але та невелика фірма, де вона працювала, такими гучними званнями не розкидалася.

А ось обов’язків там навішували – без сорому. Тож посада Даші звучала повністю, як диспетчер повного циклу.

Вона приймала замовлення, направляла машину, підряджала вантажників, потім вислуховувала відгук клієнта, та звіт працівників, приймала гроші, та здавала їх у бухгалтерію із зазначенням, від кого та за що.

Ще трохи, і вона б сама почала зарплату виплачувати. П’ять років вона відпрацювала, дізнавшись усю кухню зсередини, а потім директор виступив із жалібною промовою:

– Я втомився, мені все набридло, я йду!

Переполох був серйозний, десятеро людей залишалися без роботи. Але Кирило Валерійович намагався всіх заспокоїти.

– Я йду, а фірму можна продати комусь, – сказав він, знизавши плечима. – Можете самі покупця знайти. Тільки у нас там невеликі борги, коротше, думайте самі.

– Кирило Валерійовичу, – подала голос Даша, – а якщо продавати фірму, то за скільки?

– Ну, з урахуванням боргів та рентабельності, – він замислився.

Сума була не така вже й велика, але й не маленька. Для того, хто в бізнесі вміє керувати та заробляти, сума не стала б надто помітною. А для простого працівника – гроші непіднімні. Даша думала два тижні, а потім прийшла до директора сама.

– Кирило Валерійовичу, а давайте я куплю у вас фірму! – Запропонувала вона.

– А звідки в тебе стільки грошей? – Запитав він.

– Про це й розмова, – Даша посміхнулася. – Ви ж із нашої фірми доходу майже не отримуєте, а живете, як хочете.

Значить, у вас є ще джерело доходу. А я можу купити у вас фірму на виплат! А віддавати із зароблених!

– І ти впевнена, що зможеш хоч щось заробити? – посміхнувся Кирило Валерійович. – Я ж не просто втомився з нею боротися, прибутку майже немає!

– А я впевнена, що зможу! – Заявила Даша.

– А я не впевнений, – намагався охолодити запал своєї підлеглої втомлений директор.

– Я розписку напишу! – Знайшлася Даша.

– І що? Ну, ти програєш суд за тією розпискою, і будеш мені до кінця днів виплачувати! А я людина ділова, мені гарантії потрібні!

– Які?

– У тебе є квартира. Можеш під неї дати мені зобов’язання, що виплатиш у певний термін.

– Квартира? – Засумнівалася Даша.

– Але ж ти в собі впевнена!

Так Даша стала директором компанії.

Щоб позакривати борги, довелося продати дві вантажівки із трьох. Та й люди не захотіли працювати із жінкою директором.

– Це чоловіча професія, – говорили вантажники та водії, що звільнялися, – а з жінкою навіть розмовляти не будуть!

– Але ж я на телефоні, а потім із повним супроводом пропрацювала п’ять років! А директор лише документи підписував!

– Ось саме! Якщо що, то твої помилки виправляв би чоловік! На це був розрахунок! А з директором жінкою… – махнувши рукою, люди йшли.

Дякувати Богу, що не всі. Залишився один водій, як і вантажівка, що збіглося, і троє вантажників. Ох, ще й бухгалтер!

Але вона поєднувала чотири фірми, й собі оклад платити не забувала. Їй, за великим рахунком, байдуже, хто був директором.

Удома Даша бувати практично перестала. Навіть ночувала на роботі. А вдома чоловік та дитина.

У результаті дитина була відправлена ​​на виховання до мами, а чоловік… А Максим посилено шукав роботу. Так шукав, що всі дивани в хаті до ярочків пролежав.

– Максиме, у тебе ж посвідчення на водіння вантажівки є? – Запитала Даша.

– Ну, є, – неохоче відповів Максим.

– Якщо з роботою ніяк, то давай тебе до мене влаштуємо? Два водії на одну машину, проте вихідні будуть, і нормальні зміни!

– Навіть не знаю, – засміявся Максим, – засміють мене твої працівники. Чоловік на власну дружину працює! Скажуть ще, що в нас все навпаки: ти директор, а я вдома мию підлогу, і їду готую!

– Виправдання, я тобі скажу, не дуже, – похитала головою Даша. – Та й хлопці там нормальні. А ось, чого вони точно не зрозуміють, то це того, що дружина заробляє, а чоловік вдома сидить, і нічого не робить!

Укол досяг потрібного місця:

– Гаразд, влаштовуй! Тільки врахуй, я тобі не цей, який на шкоду свого здоров’я оратиме! Велика машина – велика відповідальність! А водій повинен добре почуватися!

– З трудової книжки пил змахни! – порадила Даша.

Рік роботи дещо зменшив штат.

Даша працювала і директором, і диспетчером, бухгалтер пішла на віддалення, Максим працював водієм. А двоє з трьох вантажників, що спочатку залишилися, забажали піти.

– Ти нас не загуби, – казали вони Даші. – Ми офіційно влаштуємося на добу через три, але якщо потрібно буде вийти, то за окрему платню завжди допоможемо.

До них, до речі, Даша зверталася неодноразово, і жодного разу не отримувала відмови, якщо Коля чи Андрій були на вихідному.

Разом з сімейною парою та віддаленим бухгалтером, у фірмі залишився ще Вітя, який був другим водієм, але був не проти поєднувати з роботою вантажника, та Іван, який лише вантажив.

Ось такою теплою та дружною компанією вони всі намагалися заробити грошей, та розвивати фірму.

За п’ять років директорства Даші, відбувалося всяке. І в грошах купалися після великих замовлень, і разом виживали, сидячи без грошей. Сім’ями дружили, і знали один про одного, якщо не все, то багато чого.

Але, як не крути, а позитивний баланс був. Не гори золоті, але й закриватися не було сенсу.

Тільки Максим все частіше був хворим, і на роботу не виходив, а Вітя з Ванею починали часом капризувати, що діти малі.

– Я не поїду, гума лиса! – скаржився Вітя. – А там ковбані, болото! Якщо я стану, хто мене витягуватиме?

– Не встанеш ти там, – переконувала Даша. – І дощу вже тиждень не було! Висохло там усе!

– А якщо місцеві спеціально води налили?

– А якщо метеорит повз пролітатиме? – обурювалася Даша. – Вітю, що за дитячий садок! У тебе вантажівка, а не триколісний велосипед!

– Ні, я не поїду, не вмовляй! – крикнув Вітя.

– Тоді машину хоч під офіс прижени, я іншого водія знайду, – сказала Даша.

– Макс не поїде, у нього спина!

– Значить, ще когось знайду! Ти ж не хочеш грошей заробити, а Коля не відмовиться! Тим більше він вихідний сьогодні!

– Гаразд, поїду! – сказав Вітя.

І Ваня давав жару:
– Ти знущаєшся? Холодильник цей шістдесят кілограмів важить! – Ще двох наймай! Я його сам не потягну! Мені здоров’я дорожче!

– А Вітя каже, що ви вдвох потягнете, – відповіла Даша.

– От нехай він і тягне! – пирхнув Ваня.

– А якщо я тобі, як за двох заплачу, ти потягнеш? – Даша знала, як із ним домовлятися.

– Ось із цього і варто було починати! Надбавка за вагу завжди резерви відкриває!

І так майже весь час.

Працювали хлопці нормально, але вмовляти їх треба було до втрати пульсу. А ось що було прикро, так це злодійство.

Умовляння було, що чайові діляться на всіх, тільки до Даші гроші доходили вкрай рідко! А від клієнтів вона разом із вдячністю чула, що клієнт десять відсотків накинув, бо тяжко було.

Кілька разів Даша їх ловила, але вони тоді чесно гроші віддавали. А скільки разів було так, що не ловила? Та й махінації процвітали.

Вивозили сміття, завертали в лісок, відсортовували. Сміття на смітник, а метал та макулатуру – за гроші в пункт здачі. Хоча це також обговорювалося.

Намагалася Даша перебудувати все на діловий лад, але фраза:
– Ти чого? Ми ж друзі! – буквально бентежила.

Руки опускалися, а прибутки танули.

Випадково дізналася, що постійний клієнт якось зателефонував Віті, минаючи Дашу, і підрядився на дорогий переїзд. А для Даші вони з Іваном дуже захворіли!

– З друзями працювати не можна! – зрозуміла вона в результаті. Так ще й за чоловіка треба було податки та відрахування робити. А той узагалі працювати відмовлявся.

– І з близькими працювати не можна! – Додала вона таке правило. – Ні, якщо працювати нормально, то воно можна! А якщо так, то краще не змішувати!

Роздрукувала три заяви, та дала вказівку бухгалтеру, щоб та підготувала розрахунок усім трьом.

Задоволений такою перспективою, заяву Максим підписав. А поки Даша була на роботі, зняв зі стіни телевізор, зібрав весь інструмент, що був у будинку, прихопив кавоварку та кухонний комбайн, і втік.

Розлучення стало формальністю. На фірму Максим не претендував, а Даша попрощалася з ним словами: «Щоб ти подавився!» – за винесені з дому речі. Тільки щоб більше ніколи не зустрічатися!

На фірму вона найняла іншого водія, та інших вантажників. І ось з ними вона завжди залишалася у діловому полі,та тримала дистанцію.

– Мухи окремо, котлети окремо, – говорила вона, – і нема чого змішувати професійне та дружнє!

І сина вона нарешті забрала. Виявилось, що з нормальними співробітниками їй ночувати на роботі не треба! А можна просто працювати та жити…

КІНЕЦЬ.