Сваха ж думала, що я роботи боюсь. Та ні, не боюсь, хоча ніколи в селі й не працювала, бо все життя прожила в місті і як таких родичів в селі не мала і не маю.

Взагалі тепер собі так думаю, для чого я в те село їхала. Нехай би самі собі робили що хочуть на тих городах.

Як я вже писала, я міська жіночка, як і мій чоловік.

Я рік тому вийшла на пенсію, все життя пропрацювала лікарем окулістом в поліклініці. Чоловік мій масажист.

Виховали ми з Петром двох дітей. Старша дочка з сім’єю вже багато років живе в Ізраїлі, а ось син одружився пізно. З Христиною вони просто розписалися минулого року, бо не на часі. Невістка моя при надії і ми чекаємо на онука.

Сама Христина ще до заміжжя з моїм сином жила в місті, має свою квартиру, яку тепер здають в оренду, бо живуть в квартирі сина, бо ця більша і в кращому районі.

Але родом Христина з села.

Своїх сватів я бачила не часто. Перед розпискою, на саме свято і один раз в невістки на ювілеї.

А цієї весни мені зателефонував син і попросив нас з татом приїхати в село до Христина на вихідні на шашлики.

І я і чоловік вже пенсіонери, тому й погодилися. Я ще здивувалася, бо Назар коли дзвонив, то якось під час розмови усміхався дивно.

А причиною такого його голосу було те, що в село нас, так, запросили на шашлик, але після того, як ми посадимо картоплю.

Ні я, ні чоловік роботи не боїмось, хоча й ніколи такого не робили в своєму житті, але ж приблизно знали що й до чого.

Мені сваха дала старий одяг і взуття, те саме і чоловіку, і коли приїхав фірман і почав робити рядки, ми всі чкурнули на поле.

Ми з Петром як вмієм (а ми не вмієм), так і садимо. Але свасі це не сподобалось і давай вона при всіх нас вчити. То ми не тим боком картоплину запхали, то широко то вузько, то низько то за високо…

Ну такі вони люди, що їм не догодиш. А окрім цього, там така площа була, що о-го-го.

Я вже й замучилась, але мовчу. Сваха тільки біля нас з Петром проходить, то не упускає можливості щось та й “кольнути”.

Ну, нарешті посадили ми ту картоплю. Я ледь спину розпрямила, як сваха каже: “А тепер гайда до сусіда, бо він нам допомагав”.

Людоньки, мені вже в очах потемніло. Цей сусід це якийсь далекий родич свахи, сім’ї в нього немає, ось ми й мали його виручити.

Ви знаєте, мені ні тих шашликів не хотілося, ні тої канапки зі шпротами.

Сваха мене втішає, що нам на зиму дасть мішок картоплі і ще якихось овочів. Але мені цього і не треба. Та я ледь жива додому повернулася. Та ну його, з тою картоплею.

А ви де живете?

В місті чи селі? Садите ще картоплю чи купуєте?

Джерело