Марина вже кілька разів говорила чоловікові, що ситуація з родичами в їхньому домі виходить з-під контролю.

І ось Микола не витримав і, підвищивши голос, звернувся до неї:

– Я тобі скільки разів казав? Це не готель! – голосно говорив він, нервово ходячи біля кухонного столу. – Хіба я маю годинами возитися з їхніми проблемами?

Марина, втомлена від постійних суперечок та непорозумінь, зітхнула та спробувала не звертати увагу на його емоції. Вона дивилася у вікно, за яким падав сніг, але його краса вже не приносила їй радості.

– Ти думаєш, мені це просто? – запитала вона, повертаючи погляд на нього. – Це моя родина, Миколо. Вони не зможуть просто піти на вулицю.

– Вони на вулицю не підуть! – відповів він, враз зчепивши руки з краєм стола. – А я вже втратив терпіння! Весь цей час я їх годував, платив за комунальні, робив ремонт! І що, я маю ще терпіти, як твоя тітка Валя займає нашу спальню?

Марина заплющила очі, знаючи, що чоловік не зрозуміє. Вона відчула, як смуток потроху заповнює її душу.

– Миколо, вони переживають складний період, – сказала вона м’яко.

– І це триває три роки! – вигукнув він, – І твоя тітка досі «на лікуванні», яке тривало вже рік! Я не можу більше так жити!

Марина не знала, як відповісти. Вона мовчала, відчуваючи, що будь-яка відповідь тільки погіршить ситуацію.

– Миколо, що ти хочеш, щоб я зробила? – запитала вона, коли смуток від слів чоловіка почав стискати її серце. – Виганяти їх? Сказати, що їм тут немає місця? Ти ж знаєш, що вони втратили дім, вони переселенці і їм ніде жити, бо власного дому вони не мають, на жаль.

– Місто – це ми, Марина, – відповів він. – Це моя родина тепер. І якщо хочеш, щоб ми з тобою далі були разом, щось має змінитися.

Марина мовчала, намагаючись стримати сльози.

– Я поговорю з ними, – тихо сказала вона, приймаючи важливе рішення.

Марина спробувала поговорити з тіткою Валентиною, але це було ще складніше, ніж вона думала. Тітка, відкинувши газету, яку перечитувала вже вдруге, обурено дивилася на неї.

– Ти серйозно? – запитала вона, зберігаючи спокій. – Ти хочеш, щоб ми почали платити вам? Я – твоя родина! Ми маємо право бути тут, бо рідні люди завжди в негараздах підтримують одні одних.

Марина намагалася бути рішучою.

– Микола хоче, щоб ми всі зрозуміли, що без вашого внеску зараз жити нам теж не неможливо. Це не просто справедливість, це необхідність.

Тітка Валя підняла брови, наче її ображали.

– Ну звісно, – сказала вона саркастично. – Ти хочеш, щоб я пішла? Може, я маю просто зібрати речі і йти, хоча свого дому у мене немає?

Марина відчувала, як на душі стає важко від цих слів. Але вона була готова до цієї розмови, бо більше так жити її чоловік не хотів.

– Якщо ви не зможете допомогти, нам доведеться вирішити це по-своєму, – сказала вона з надією, що родина зрозуміє.

Те, що сталося далі, не було легким. Родина не готова була прийняти рішення, і Марина чула від них:

– Ти що, зовсім совість втратила? Ти хочеш вигнати нас з дому, бо він твій?

Марина вже спокійніше відповіла:

– Я більше не можу так жити. Це наш дім з Миколою, і ми маємо право вирішувати, хто тут буде.

Згодом, Микола і Марина прийняли важливе рішення: продати будинок і переїхати. Це було важко, але необхідно. Вони купили невеличкий будиночок в іншому місці. І хоча там не було шикарного виду, вони нарешті знайшли спокій у своєму житті.

Будинок був великий, грошей їм не дуже вистачало на життя, бо все до копійки вони вклали в свою нерухомість.

Тому вони вирішили взяти молоду сім’ю з дитиною переселенців до себе, але відразу обговорили, що це не буде безкоштовно, адже вони обоє працюють, тому платитимуть оренду їм.

Вони з чужими людьми жили набагато спокійніше, ніж зі своєю родиною до того.

А згодом Марина отримала повідомлення від своєї тітки Валентини, в якому вона вибачалася за все. Вони з Олегом переїхали до іншого міста, знайшли роботу та почали нове життя.

– Ти їх змінила, – сказав Микола, коли Марина прочитала листа вголос. – Вони тепер будуть справжньою родиною нам, вони через твоє повчання зрозуміли справжню цінність рідних людей і тепер самі будують своє життя, а не сидять в нас на шиї.

А ви як гадаєте, чи правильно це було – ось так виставити рідних людей на вулицю тому, що вони три роки жили на їх харчах і не допомагали фінансово, адже в них власного житла немає?

Джерело