– Я тобі нічого не винен, тому маю право сам вирішувати, як мені жити далі, – заявив Валентині чоловік.

– Не винен? Двадцять сім років я готувала для тебе, прала твій одяг, спала з тобою в одному ліжку. Я подарувала тобі двох синів, вісім років доглядала твою матір.

– А тепер ти кажеш, що нічого мені не винен? Ти мені винен все, все своє життя!

– Якщо ти вважаєш, що маєш на щось право, звернися до суду. Тільки навряд чи в тебе щось вийде, – сказав Олексій і вийшов із квартири.

Валентина сиділа в темряві й згадувала їхнє життя, усі двадцять сім років, починаючи з того моменту, коли Олексій прийшов до них додому та попросив у батьків її руки.

Валі тоді було дев’ятнадцять, вона навчалася на другому курсі університету. Батьки проти весілля не заперечували, єдине, про що просила мама – не поспішати з дітьми.

Але вже через півтора року з’явився їхній первісток – Микита. Валентина перевелася на заочне відділення і закінчила університет. Дякуючи мамі, яка сиділа з онуком, коли дочка йшла на лекції та іспити.

Другий син – Данило – з’явився через два роки після того, як Валя закінчила навчання. Вона тоді вже працювала.

Її батьки допомогли їм купити невелику двокімнатну квартиру, вклавши всі свої накопичення та гроші, які виторгували від продажу бабусиного будинку. Які вони з Олексієм були щасливі! І куди все поділося?

Якось все поступово – робота, дім, діти – виявилися на плечах Валентини. Олексій вважав, що він і так багато робить – працює та віддає у родину всю зарплату.

– Чого тобі не вистачає? – питав він дружину, якщо вона скаржилася, що втомлюється, і просила чоловіка допомогти їй хоча б із дітьми.

– Подивися, як інші живуть. Я не маю шкідливих звичок, з роботи йду додому, гроші приношу. А вже діти та кухня – це твоя турбота.

Чоловіка підтримувала і свекруху – Галина Михайлівна, яка вважала, що Валентина не цінує щастя, яке їй дісталося.

– Он у мене сусідка – щотижня з синцями ходить. І мовчить. Тому що знає – поскаржиться кому, то чоловік і піти може. А хто трьох дітей підійматиме? Тож ти, Валько, не гнівай Бога. Живи та радуйся!

Вона б і раділа, та не було чого. І як радіти, якщо ти щодня в чомусь винна?

Олексій зранку не знайшов сорочку на звичному місці – дружина винна. Сини в обід каструлю із супом у холодильник не прибрали й суп прокис – знову вона проштрафилася.

А якщо вже в гості свекруха приходила, то гріхи Валентини виростали до неймовірних розмірів.

Найприкріше, що все це відбувалося на очах у дітей. Молодший син спочатку ще жалів матір і намагався їй допомагати, але потім, дивлячись на батька та старшого брата, теж почав кричати:

– Мамо, а що ти мою куртку не почистила?

Єдиним місцем, де Валентина почувала себе добре, була бухгалтерія фабрики, де вона працювала.

Там її називали Валентиною Василівною, із нею радилися, її допомогу цінували. Ось-ось вона мала стати головним бухгалтером – Ольга Іванівна, яка займала це місце вже п’ятнадцять років, збиралася на пенсію.

Але тут сталося нещастя: свекруха прямо на вулиці впала і знепритомніла. У лікарні, куди доправила її швидка, діагностували інсульт.

За місяць Галину Михайлівну привезли додому, але лікарі не обіцяли, що її стан покращиться. А про те, що вона стане на ноги, не було й мови.

Олексій тоді наказав, щоб дружина звільнилася і почала доглядати свекруху.

Але Валентина вперше заперечила його вимогу. Після довгих суперечок та скандалів дійшли наступного рішення: родина переїхала до трикімнатної квартири свекрухи, а свою двокімнатну вони продали.

Цими грошима оплачували доглядальницю, яка приходила на пів дня. Другу половину дня за свекрухою дивилася Валентина, яка почала працювати на пів ставки.

Її день починався о шостій ранку, а то й о пів на шосту. Вона мила та перевдягала свекруху, готувала на всіх сніданок, годувала Галину Михайлівну та йшла на роботу.

Прийшовши з роботи, вона знову займалася свекрухою, готувала вечерю та обід на наступний день, займалася іншими домашніми справами.

У суботу та неділю доглядальниця не приходила, і свекруха повністю була на Валентині. Ні син, ні онуки до Галини Михайлівни не підходили.

Старший син, закінчивши школу, пішов в армію. Додому не повернувся – там вступив у коледж, потім одружився. До батьків приїхав лише один раз – привіз наречену, щоб познайомити із сім’єю.

Молодший теж удома не залишився – поїхав до брата, вступив у коледж, жив у гуртожитку.

Свекруха пролежала майже вісім років. За цей час Валентина вся виснажилася – характер у Галини Михайлівни й до хвороби був не цукор, а потім зовсім зіпсувався.

Щоправда, з мовою у неї були проблеми, тож Валентина не завжди розуміла, як кличе її свекруха.

І ось через місяць, як Галини Михайлівни не стало, Олексій заявив, що він Валентині нічого не винен!

– Квартира ця материна, тож у спадок мені перейде. Я тобі два тижні дам, щоб ти знайшла, де житимеш. Звідси можна взяти все, що тобі потрібно.

– Грошей дам – п’ятдесят тисяч – з того рахунку, з якого доглядальницю та лікаря оплачували, трохи лишилося.

– Спочатку тобі вистачить. А далі влаштовуйся, як можеш. Якщо сини приїхати у гості захочуть, то в мене зупиняться.

І одразу скажу, щоб ти чогось зайвого не думала: у мене нікого немає. Просто ми один одному вже давно чужі. Ні поговорити, ні помовчати нема про що. Вже років зо три до пуття не розмовляли.

– А що ж ти тоді мене три роки тому не прогнав? Чекав, коли мати тобі руки розв’яже? А мене, виходить, за безплатну доглядальницю і прислугу тримав?

Валентина знайшла собі квартиру за три дні. Ще два дні знадобилося, щоб перевезти речі.

Вона була рада, що тоді не звільнилася, але зараз треба було шукати іншу роботу, бо пів ставки її вже не влаштовували.

І з цим вона теж упоралася, сорок сім років – це не передпенсійний вік, а досвіду мала багато. Тож за місяць вона вже працювала у бухгалтерії великого підприємства.

Тепер Валентина приходила з роботи та не знала, чим зайняти себе – у її житті таке було вперше. Просто так сидіти вдома вона не могла.

Тоді Валентина почала ходити гуляти. Під час прогулянок дуже добре думалося. А подумати їй було про що.

Сорок сім років – це не старість, але вже не молодість. У цьому віці люди, як правило, вже набувають стабільності.

Вона теж ще кілька місяців тому думала, що в неї принаймні є дах над головою. Виявилось, що ні. Це було перше питання, яке треба було вирішити.

Нинішня зарплата дозволяла їй відкладати майже половину, але тоді знадобиться понад п’ять років, щоб зібрати на перший внесок хоча б на однокімнатну квартиру. В неї цього часу не було.

Тоді Валентина вирішила, що вечори використовуватиме для додаткової роботи, обдзвонила знайомих і взяла на обслуговування одразу три невеликі фірми.

Наразі вільного часу майже не було. Вона втомлювалася, три роки працювала без відпусток та майже без вихідних.

І зуміла досягти мети – через три з половиною роки після того, як вона розлучилася з Олексієм, у неї була своя квартира.

Так, наступні десять років вона має жити в режимі суворої економії. Зате тепер ніхто не зможе сказати їй: «Ти повинна з’їхати протягом двох тижнів».

Про те, як живе Олексій, Валентина не знала, та й не прагнула дізнатися. Сини теж дзвонили не дуже часто – в основному, якщо їм щось було потрібно.

Старший минулого місяця поцікавився, чи не могла б вона на рік приїхати до них та допомогти його дружині.

– Розумієш, мамо, Ліза з двома дітьми не справляється. А її батьки ще не на пенсії – обоє працюють, – сказав син.

– Микито, але мені теж до пенсії майже десять років. Якщо я зараз звільнюся, не факт, що через рік зможу знайти роботу. Крім того, хто мене протягом цього року утримуватиме? Хто оплачуватиме іпотеку?

– Шкода. А ми дуже на тебе розраховували, – зітхнув Микита.

– Ну, вибач, що не виправдала ваших очікувань, – відповіла мати.

А одного вечора, коли Валентина щойно закінчила роботу над черговим замовленням і вимкнула ноутбук, задзвонив телефон.

На екрані висвітлилося ім’я – “Олексій”. Валентина навіть здивувалася від несподіванки, але таки вирішила відповісти.

– Слухай, Валю, – почав колишній чоловік, навіть не привітавшись, – я подумав, що, мабуть, тоді поспішив.

– Микита сказав, що ти взяла іпотеку. Навіщо вона тобі на старість років? Давай повертайся додому. Житимемо, як раніше жили.

– Щось ти довго думав – майже п’ять років. Ні, я не повернуся! У мене все гаразд. І жити так, як і раніше, я не хочу. А ти живи як хочеш.

Поговоривши з колишнім чоловіком, Валентина взяла в’язання та влаштувалася у кріслі перед телевізором.

Від цієї розмови, у неї навіть нічого не здригнулося. Тільки почуття образи її й досі не покинуло – покористувалися, і викинули, як не потрібну річ!

Кажуть, що час все виліковує. Тож надія тільки на час, бо таке не забувається…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.