– Я тобі найцінніше віддала, Оксано, а ти мене в такий день не запросила до себе каву з тортиком? – прямо в лоба сказала я невістці, ледве стримуючи обурення.

Оксана, не зупиняючись розкладати тарілки по полицях, лише кинула через плече:

– Ой, Вікторіє Степанівно, що ви починаєте? Я свято організовувала для молоді.

– Молоді? А я хто, по-вашому? Мені ще й п’ятдесяти немає, виглядаю я прекрасно: гарний одяг, стильна зачіска, і навіть сьогодні на макіяж часу не пожаліла, хоч і знала, що святкування мене не стосується. Але хоч би для пристойності запросила!

– Молоді, кажеш? А я до якого віку належу? Чи, може, вже у категорії “стареньких”? – уїдливо перепитала я.

Оксана нарешті зупинилася і повернулася до мене. Її обличчя виражало щось середнє між втомою і легким роздратуванням.

– Ну що ви, Вікторіє Степанівно? Я ж не хотіла вас образити. Просто ви завжди такі серйозні, а тут хотілося трохи веселої компанії.

– Веселої? А ти вважаєш, я не вмію веселитися? Ти думаєш, я тільки на Різдво чи Великдень підходжу, щоб усім вареники ліпити та гостей приймати? – у голосі вже відчувалася гіркота.

Тут до кухні зайшов мій син, Сергій. Я була певна, що він підтримає мене, але ні. Його слова стали холодним душем.

– Мамо, ну годі вже. Це ж правда – іменини більше для молоді. А твої свята – це ті, що сімейні. Різдво, Великдень.

– Справді? То, може, мені й на твої наступні дні народження не приходити? Адже я теж “не молодь”? – кинувши цю фразу, я встала й попрямувала до виходу.

Сергій кинувся мене зупиняти:

– Ну, мамо, не ображайся! Ніхто ж не мав на меті тебе зачепити. Просто… ну… це інше.

Але мене вже було не спинити. Я взяла пальто, що висіло біля дверей, і з викликом подивилася на сина:

– Інше, кажеш? Ну, тоді й не дивуйтеся, якщо наступного разу на вашому “іншому” святі мене також не буде.

Йдучи додому, я не могла заспокоїтися. Хіба так можна? Я ж не якась чужа людина. Це ж моя родина, мій син, моя невістка. Я скільки часу й душі вкладала в їхні відносини, завжди допомагала, підтримувала. Коли Оксана привела на світ дитя, я по три дні не виходила з їхньої квартири, готуючи їсти й доглядаючи за онуком. А тепер? Тепер мені кажуть, що я “не молодь” і не підходжу для веселих вечірок.

Мені здавалося, що серце розірветься від образи. Особливо після того, як я дізналася, що Оксана запросила на свято всіх своїх подруг. Та ще й тих, з якими в неї були натягнуті стосунки. І що ж? Усі прийшли, і вона для них стала люб’язною господинею, а для мене не знайшлося ні часу, ні запрошення, ні навіть місця за столом.

Наступного дня я подзвонила своїй подрузі Людмилі. Хотілося вилити душу, а ще – почути об’єктивну думку.

– Людо, ти можеш уявити? Мене, рідну маму її чоловіка, навіть не запросили! А всіх подруг, навіть тих, з якими вона сварилася, – будь ласка!

Людмила засміялася.

– Віко, це вже не перший раз, коли ти на них жалієшся. Може, час їм показати, що ти теж людина, а не безкоштовна “помічниця на свята”?

– Як це? – насторожилася я.

Дуже просто. Не запрошуй їх наступного разу на свої свята. Побачимо, як вони це сприймуть.

Я задумалася. Може, вона має рацію? Адже якщо мене не цінують, чому я повинна намагатися всім догодити?

Того вечора я знову зустрілася з Оксаною. Вона прийшла до мене з онуком і, видно, вирішила, що про той інцидент можна не згадувати. Я ж вирішила діяти інакше.

– Оксано, – почала я, подаючи чай, – а ти не подумала, як я себе відчула? Як твоя свекруха, яка завжди тобі допомагала, але виявилася “зайвою” на твоєму святі?

Оксана трохи почервоніла.

– Я ж пояснювала, що це було для молоді…

– А ти колись бачила, щоб я відмовлялася бути з тобою поруч? Чи я коли-небудь залишала тебе без підтримки?

Вона знітилася, але відповіді в неї не знайшлося.

Дорогі читачі, а як би ви вчинили на моєму місці? Чи пробачили б невістку? А, може, справді показали б їй, що ви теж заслуговуєте на повагу?

Напишіть, що ви думаєте про цю ситуацію.

Джерело