Ніхто по-справжньому не розумів мого тяжкого становища. Всі думали, що моє життя було легким, але вони не знали, з якою суворою реальністю я зіткнулася. Одного разу я просто зникла, взявши з собою лише кілька речей, залишивши всіх здивованими. Я приховувала правду про своє сімейне життя.

Я вдавала, що все гаразд, терпіла труднощі, пов’язані з носінням зношеного взуття та довгими прогулянками пішки на роботу, бо мій чоловік контролював усі фінанси.

Він тримав мій заробіток на своїй картці, диктуючи, які витрати були справді необхідні. Мої дні проходили за роботою на кухні та доглядом за садом, який мені нав’язала моя свекруха.

Наш будинок, збудований моїм чоловіком, був переповнений його родичами — матір’ю, бабусею та дідусем, сестрою, а також їхніми домашніми тваринами.

Їм подобався наш будинок, коли я не мала на нього жодних прав. Я готувала для всіх, радіючи, що у нас не було хоч домашніх тварин, які могли б збільшити моє навантаження.

Мої діти, під впливом ставлення до мене своїх родичів, не виявляли до мене жодної поваги і навіть не хотіли, щоб я була присутня на їхніх шкільних заходах.

У мене були поїздки на море, але це не були канікули: я дбала про бабусю та дідуся мого чоловіка, майже не бачачи пляжу. Я терпіла все це протягом багатьох років, поки більше не змогла цього виносити.

Я втекла, таємно прихопивши картку із моєю зарплатою, накопиченою за 10 років. Сума була суттєвою. Зараз мені за 40, я винаймаю невеликий будиночок на березі моря, утримую своїх дітей і вперше відчуваю смак свободи.

Нещодавно я купила сукню та босоніжки на високих підборах, захоплюючись відчуттям того, що починаю своє життя заново. Я не шкодую, що залишила усе позаду. Жалкую тільки про те, що не зробила цього раніше.

КІНЕЦЬ.