Я, як хороша мама, завжди мріяла про те, щоб моя довгоочікувана донька вдало вийшла заміж і була щасливою у шлюбі.

У мене самої, на жаль, особисте життя зовсім не склалося – розлучилася з батьком моєї дочки багато років тому, коли їй було всього лише п’ять років.

Потім я вийшла ще раз заміж, народилися у мене два синочка – двійнята, але і з другим чоловіком життя не дуже склалося, ми то розбігаємося з ним, то знову все добре і живемо разом, загалом, навіть не знаю чи є майбутнє хороше у нашому шлюбі.

Я вже, зізнатися щиро, так втомилася з ним, він не дуже добра людина і я з ним разом заради дітей.

А живемо ми всі разом в невеличкій двокімнатній квартирі, в тісноті, місця зовсім мало.

Дочка моя виросла справжньою красунею, я знала, що вона знайде собі хорошого чоловіка, адже вона дійсно завидна наречена.

Не зовсім гарна приказка, я вважаю: “Не родись красивою, а родись щасливою”, перш за все дівчині потрібна красива зовнішність, тоді і щастя буде, як би ви до цього не відносилися, але це правда.

Дійсно, так воно і є в житті насправді, хто б що там не говорив.

Стала моя Наталка зустрічатися з Сергієм: гарний, та ще й з багатої сім’ї.

Батько у нього якийсь там вчений, раніше у вищому навчальному закладі престижному викладав, там його шанували та поважали, а зараз бізнесмен успішний.

Сім’я мого зятя люди, м’яко кажучи, зовсім не бідні, його сім’я збудувала собі добротний будинок за містом, такий шикарний: високий, яскравий з ландшафтним дизайном у дворі, альтанкою, гойдалкою, басейном, загалом все зі смаком і дорого дуже.

Навіть лазня є своя чимала, незважаючи на те, що в будинку є ванна-джакузі, душова кабінка і два туалети.

Я в таких будинках ніколи ще не була, у моїх знайомих та родичів такого немає, тому мені ніде було це все побачити.

Дійсно, таку красу я побачила вперше, просто захоплює, що люди можуть так жити.

Сваха не надто була рада тому, що її син вибрав мою дочку: мовляв, немає у Наталки ні вищої освіти, вивчилася всього лише на кухаря, сім’я не така багата, як у них, та й взагалі наша родина їм зовсім не рівня.

Як вона сказала своєму синові:

“Так, красива у тебе наречена, ну і що? Хіба лише в цьому справа?”

До речі, моя донька дуже хороша та добра людина, це щира правда – вона добра і скромна.

Це теж важливо для жінки, хоч це і не видно очима, але відчувається дуже, в житті з такою людиною просто і легко.

Загалом, Сергій вирішив, що вони з моєю донькою одружаться, молоді подали заяву до РАЦСу, і ми відгуляли гарне весілля.

З мого боку я подарувала молодим лише 3 тисячі гривень, у мене більше не було грошей на той час.

А так, ніде правди діти – мої свати вклалися в ресторан і другий день гуляння зробили у себе в будинку.

Дуже великі гроші на все пішли, весілля було, як то кажуть, по-багатому.

А вже на другий день весілля я і побачила цей їх величезний будинок: перший поверх – величезна кухня, санвузол, коридор, гардеробна, і широченна вітальня, яка суміжна з батьківської спальнею.

Другий поверх – це хол, санвузол і дві великі окремі кімнати: зятя і його молодшого брата.

А на вулиці була така простора широка шикарна тераса, там так гарно все зроблено, зі смаком, дуже зручно і затишно там.

Будинок у моїх сватів, як у фільмі якомусь, бо я лише по телевізору бачила такий.

Я впевнена була щиро в тому, що кімната зятя буде для молодих.

Але я дуже помилялася на рахунок цього, про це навіть ніхто й не думав: всі наміри з’ясувалися на третій день весілля, в неділю, коли зібрався вузьке коло родичів нареченого і нареченої.

Виявилося, що молодим у цьому великому будинку місця немає, тут їх не чекають і навіть думати про те, що вони тут житимуть, ніхто не хоче.

Батько Сергія, мій сват, вирішив переобладнати кімнату свого одруженого сина до свого кабінету!

Уявляєте – попросити шукати собі інше житло дітей заради кабінету.

Я про таке навіть подумати ніколи не могла, вони ж заможні люди.

Я сиджу, після всього почутого, кажу:

“І куди ж тепер діти наші підуть жити? У мене взагалі такий смуток на душі, адже мені немає куди їх до себе взяти, адже маю всього невеличку двокімнатну квартиру з двійнятами”.

Про чоловіка я навіть не казала, його на весіллі не було – знову десь вдома тиждень немає його, і я вже не знаю, зійдуся чи з ним, чи вже ні.

Але і все одно – моя двокімнатна квартира дуже мала для проживання двом сім’ям, а в будинку сватів місця дуже багато.

Але свекор моєї доньки якось так серйозно і рішуче сказав:

“Я від своїх мами й тата пішов в самостійне життя зовсім молодим, коли мені було всього лише 18 років, сам навчався всьому, сам працював, сам всього досяг, ніколи ні на кого не сподівався. І син – якщо одружився, то нехай всі труднощі сам долає, з нуля почне будувати життя своєї сім’ї, тільки тоді з нього буде хороший чоловік та син”.

І сваха щось там чоловікові своєму підтакувала, мовляв – правильно, не можна, щоб в будинку дві господині були, бо це не до добра, не буде спокою в хаті.

Свекри мої, виходить, люди багаті, але дітям допомагати не збираються зовсім.

Весілля зробили і все на тому, вони лише про себе думають.

Батьки Сергія переконані, що діти в житті мають всього досягати самі, інакше нормального життя у них не буде і щасливого майбутнього також, адже вони мають навчитися заробляти самі, бо батьки не вічні зовсім.

А мені доньку й зятя шкода.

Чим я можу їм допомогти? Невже свекри правильно роблять: самі мають грошей багато, а нашим дітям жити ніде?

КІНЕЦЬ.