Я так помилилася у власній рідній мамі! Їй подобається в свої задоволення жити, а ми для неї ніхто. І навіщо було їхати, питається?

Мама в своїй Англії вже живе і працює 12 років. Працює у відомій мережі готелів. Дома вона вже не була 5 років. І ось зараз приїхала на новорічні свята, щоб усіх нас побачити.

Звичайно, я чекала. Я мамі озвучувала всі наші проблеми. Я при надії четвертою дитиною. Квартири ми досі орендуємо, бо іпотеку все одно не потягнемо. Просто намагаємося трошки відкласти.

Але звідки відкласти багатодітній родині, якщо я в декреті, а чоловік заробляє 30 тисяч гривень, які всі йдуть на їжу, одяг та інші потреби діток?

Тому я і думала, що мама або дасть гроші на перший внесок, або хоча б купить нову пральну машинку та посудомийну нарешті встановимо, бо я зовсім не встигаю посуд мити.

Та де там. Мама приїхала і почала витрачати свої гроші на своє задоволення. Якісь символічні подарунки онукам подарувала, якісь іграшки, одяг привезла.

Але це все такі дрібниці, які не мають для мене зараз значення, бо я маю цілу купу більш глобальних проблем. Мені дивно, як моя мама цього не розуміє і веде ось таке життя.

Мама зайшла у квартиру з величезною валізою, щільно запакованою. Вона виглядала приголомшливо: укладене волосся, яскравий макіяж, дорогий запах парфумів.

На ній був елегантний плащ, капелюшок, а в руках — модна сумочка. Вона обняла мене, погладила по плечу й одразу почала з розмов.

— Доню, ну як ти? Як себе почуваєш? — її голос звучав так легко, наче це не вона жодного разу не приїхала за ці п’ять років.

— Нормально, мам, нормально, — буркнула я, намагаючись посміхнутися. — Важко трохи, але нічого. Як ти сама?

— Ой, я більш менш нормально, якщо не сказати чудово. У нас якраз була корпоративна вечірка в готелі нашої мережі в Києві, то я так натанцювалася! — мама почала скидати взуття, не помічаючи мого напруження.

Я мовчала. Танцювати? Серйозно? Я тут від утоми іноді навіть їсти забуваю, а вона мені про танці.

— Мама, я ж тобі писала. скільки у нас всього накопилося невирішеного. Ми думали, ти допоможеш нам із квартирою.

— Ну, зайчику, — вона м’яко посміхнулася. — Я привезла дітям гарний одяг. Іграшки теж. Там ще традиційні британські солодощі. Тобі, до речі, сукню знайшла, дуже гарна.

Я відчула, як у горлі підкотився комок.

— А мені сукня для чого? В піску гуляти з дітьми чи сніговиків ліпити? У нас грошей навіть на нормальний дитячий садок нема, а ти — про солодощі й сукні.

Мама примружилася.

— Даринко, ти зараз негарно зі мною розмовляєш. Я приїхала, щоб побути з вами, а не вислуховувати претензії.

— Претензії? Це навіть не претензії, мам! Це крик про допомогу! Ти цього не розумієш? — я підвищила голос, навіть не помітивши, як із сусідньої кімнати вибігла старша донька.

Мама глибоко вдихнула й витерла долонею лоба.

— Доню, я 12 років сама за кордоном. Твій батько мені ні копійкою не допоміг з тобою після розлучення. Я працюю. У мене також є свої потреби.

— Твої потреби? А мої? А твої онуки? А твоя дочка, яка сама не знає, як виживає?

— Дарино, зупинися! — вона підвищила голос уперше. — Ти думаєш, я там у розкоші? Ти бачила, як важко працювати, коли ти іноземка? У мене є свої витрати. Я теж людина, а не банкомат!

— Але ти могла б хоч трохи допомогти! Купити пральну машинку, наприклад! Мені важко, мам! — я не могла більше стримати сліз.

— Знаєш, донечко, — мама різко опустила валізу на підлогу. — Я розумію, що тобі складно. Але в тебе є чоловік. Це ваша родина, ваша відповідальність. А я вже виконала свій обов’язок, коли тебе виростила.

Ці слова неприємно зачепили мене.

— Значить, ти більше не хочеш допомагати своїй сім’ї? — я дивилася на неї, очікуючи, що вона схаменеться.

Мама мовчала кілька секунд, а потім відповіла:

— Я допомагаю так, як можу. А якщо ти не цінуєш цього, то, мабуть, ми не зрозуміємо одна одну. Я в принципі не розумію того, що ви, не маючи ніякої фінансової опори народжуєте четверту дитинку. Але це ваші справи.

Я сто раз мамі пояснювала, яке це щастя, коли Небо посилає діток, але моїй матері, у якої я одна, цього, мабуть, ніколи не зрозуміти.

Я стояла в повній тиші, не знаючи, що сказати. Я зовсім не розуміла її аргументи. Як вона могла не бачити, наскільки мені зараз важко?

Мама більше нічого не говорила. Вона мовчки розпакувала подарунки для дітей, а потім пішла в свою кімнату, залишивши мене з цілою бурею почуттів і невисловлених слів.

Як тепер з нею спілкуватися весь цей період новорічних свят? Навіщо вона взагалі приїхала? Щоб показувати, яким може бути життя, якщо мати гроші і якого в мене ніколи не буде?

Фото – авторське.

Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.

Джерело