Син у мене місяць тому привів дівчину додому.

– Мамо, це моя Зойка! Ми любимо одне одного і житимемо разом!

А я що, проти, як будь-яка мати, я бажаю щастя своїй дитині. Хочуть жити разом –
хай живуть.

– Звичайно, синочку! Ви поки що йдіть на кухню, чай попийте. А я твої речі зберу.

– У сенсі — речі збереш? — витріщився на мене син.

Так, іноді мені здається, що син розумом явно пішов у батька свого. Раз не зрозумів,
довелося розжувати:

В прямому. Я зараз зберу твої речі, і ви йдете жити разом. Адже ви цього хочете?

– Хм, мам, розумієш, дорого винаймати, та й нема за що — ми з Зоєю вчимося, ти ж
знаєш. Ми в тебе думали пожити. Нам багато не треба — куточок у кімнаті, ми тебе не
обмежимо, обіцяю.

Ага, плавали – знаємо! Сама зі свекрухою жила, десять років її терпіла, доки ми з
чоловіком квартиру не отримали. Відносини у нас із матір’ю чоловіка, природно,
зіпсувалися.

Це зараз вони солодко співають – не стиснімо. А за місяць-другий полетять у мене
капці: не люблю, принижую, виживаю невістку. Не треба мені такого щастя!

Ех, Зойко, ти навіть не уявляєш, якого пекла я тебе позбавляю!

– Ні, сину. Якщо ти вважаєш себе досить дорослим, та вирішив жити з коханою
дівчиною, будь ласка, забезпеч вам умови для спільного життя, будь дорослим до
кінця!

– Переведися на заочку, знайди роботу і винайми квартиру. Хоча квартиру ти не
потягнеш, напевно. Знімеш кімнату — і живіть разом, скільки душа забажає.

– Мамо, та ти що! Жити у комуналці з чужими людьми ми не хочемо!

– Ось так! Тобто, мою квартиру на комуналку перетворити, й чужу людину підселити,
ми хочемо. А самі з чужими людьми – не хочемо!

– Зоя, ви ж відчуваєте до мого сина почуття? Хоча, дурне питання – ви ж погодилися
жити разом, значить відчуваєте.

– Так. Я люблю вашого сина. Дуже! — ледь чутно пискнуло повітряне створіння.

– Чуєш, сину — вона тебе кохає. А з коханим рай й у курені! Правильно я говорю, Зоя?

– Так, правильно. Я і на комуналку згодна, аби тільки разом.

– Ну ось, сину, як добре все виходить. А вже як тобі твоя дівчина за мою відсутність
вдячна буде, словами не передати.

Давайте, ви дорослі, влаштовуйте своє життя. Не хвилюйся, не поїдете ви в кімнату!

Я додаватиму, щоб на квартиру вистачало. Ви хоч не забувайте, відвідувати мене
інколи.

– Ну яка ви стара вам до старої ще років сорок! — полестила мені Зоя.

Через пів години, зачинивши за дітьми двері, я заплакала.

Аж надто велика була спокуса, молодь у себе залишити! І син поряд був би, і невістка
під наглядом.

Але не можна – дорослі діти мають жити окремо від батьків!

Я свою справу зробила – виростила! Настав час відпустити! Як ви вважаєте, чи
слушне рішення я прийняла?

Чи правильно вчинила?