Це було три роки тому. Надворі лив дощ, тому я швидко сховався на зупинці і чекав автобуса . З роботи повертався пізно, людей довкола не було, повна тиша, крім проїжджих машин.

Її порушувало тільки маленьке руде кошеня, яке почало пищати, побачивши мене, а потім і зовсім застрибнуло мені на коліна, коли я сів на лавочку. Я кілька разів його погладив, бажання грати з ним не було, був надто втомлений для цього.

Кошеня тихенько лежало на моїх колінах і муркотіло, поки я чекав автобус. Коли під’їхав автобус, механічно взяв кошеня до рук і сів із ним.

Не знаю, навіщо я тоді це зробив, тому що в планах забирати його додому в мене зовсім не було, але й варіант залишити його там не розглядав. Маленька крихта ще більше замуркотіла, коли опинилась у теплому автобусі. Здавалося, вона зрозуміла, що я везу її додому, і тепер я її господар.

Ми разом увійшли в мій дім, і маленьке руде диво одразу почало обнюхувати все і гасати по кімнатах, наче бувало тут раніше. Зараз це дорослий кіт, який досі любить побігати по будинку.

Його м’ясом не годуй, а дай залізти і сховатись у шафі, розбити щось і розбудити мене о 5 ранку. При цьому я люблю це диво всім серцем. Тоді я зробив правильний вибір і тепер, повертаючись додому, знаю, що на мене там чекають і що я комусь потрібен.

КІНЕЦЬ.