Я стояла перед дзеркалом і ледве стримувала сміх. Ну ні, це вже занадто. Вона що, серйозно? Люба, моя свекруха, знову вдягнула таку ж сукню, як у мене. Тільки вчора я купила її, а сьогодні вона вже на ній. Це ж треба мати таку оперативність!

– Богдане, ти це бачиш? – повернулася я до чоловіка, який безтурботно сидів на дивані.

– Що саме? – він навіть не відірвався від телефона.

– Ну, що твоя мама знову копіює мій стиль! – я розвела руками. – Вчора я купила цю сукню, а сьогодні вона в такій же!

Богдан зітхнув і відклав телефон.

– Мамо, ти справді купила таку ж сукню? – запитав він.

– Ой, та що ви, діти, роздмухуєте з цього драму! – усміхнулася свекруха. – Просто сукня гарна, і мені теж захотілося таку.

Я зціпила зуби. Це вже не вперше. Все почалося з дрібниць: вона запитувала, де я роблю манікюр, де стрижусь, яку косметику використовую. А тепер вона не просто брала поради, а повторювала все, що я роблю. Я не відчувала себе унікальною в її присутності – я відчувала себе клоном.

Ввечері, коли ми залишилися з Богданом удвох, я вирішила порушити цю тему ще раз.

– Любий, я більше не можу. Вона буквально копіює мене! – я кинула подушку на диван.

– Ну, вона просто захоплюється тобою, – він знизав плечима.

– Захоплення – це одне, але це вже ніби вторгнення у мій особистий простір. Я хочу залишатися собою!

– Послухай, – Богдан підійшов ближче, – можливо, вона просто хоче бути тобі ближчою? Ти ж знаєш, їй самотньо після відходу батька.

Я замислилася. Це справді мало сенс. Але це не означало, що мені ставало легше.

Наступного дня я зібралася з духом і вирішила поговорити з Любою відверто. Ми зустрілися в кав’ярні. Вона була у тій самій сукні. Я закотила очі, але вдихнула глибше й почала.

– Любо, хочу поговорити про дещо важливе.

– Ой, невже щось сталося? – вона зробила великі очі, сьорбаючи капучино.

– Так. Мені трохи некомфортно, що ти повторюєш за мною стиль, зачіску, навіть манеру говорити. Я розумію, що ти, можливо, хочеш бути ближчою, але це створює дивне відчуття.

Люба трохи розгубилася. Я навіть побачила легкий рум’янець на її щоках.

– Ох, я не думала, що це тебе так зачепить, – сказала вона тихо. – Просто… знаєш, я давно не відчувала себе молодою, цікавою. Коли дивлюся на тебе, розумію, що хочу знову відчути життя.

Я ковтнула повітря. Не очікувала такої щирості. Мені стало її шкода, але й образа нікуди не зникла.

– Я розумію, – кивнула я. – Але ми можемо знайти інший спосіб, як тобі знову відчути себе собою, а не моєю копією?

Люба задумалася. А потім усміхнулася.

– Знаєш що? Давай разом знайдемо мені стиль. Свій, не схожий на твій. Може, сходимо по магазинах?

Я розсміялася. Це був несподіваний, але непоганий варіант.

Тепер от думаю: а чи правильно я зробила, що так відверто їй все висловила? Чи, можливо, варто було мовчати й просто чекати, поки її інтерес мине? Як ви думаєте, чи нормально, коли свекруха так наслідує невістку? Це спосіб прояву симпатії чи все ж порушення особистих меж?

Джерело