Я стояла на кухні свекрів і ледь не впустила чашку, коли почула фразу: – Він мене більше не любить. Це прозвучало майже пошепки, ніби вона боялася, що її власні думки здадуть її. Свекруха говорила по телефону за дверима, а я не мала права слухати. Але посуду я більше не мила. Просто застигла.

Мене звати Світлана. Я заміжня за Антоном одинадцять років. І завжди вважала, що мені пощастило з його батьками — Марія та Богдан. Вони не лізли в наші справи, не вчили, як “треба жити”, і навіть навпаки — прийняли мене як рідну. Особливо Марія. Ми разом ходили по магазинах, готували святкові страви, могли обговорювати все — від нових серіалів до цін на гречку.

Але останні два місяці вона ніби зникла. Замість дзвінків — сухе “не маю настрою”. Замість зустрічей — “ще якось побачимось”. І я, звісно, думала, що це щось особисте. До того вечора.

Коли ми повернулись додому, я сиділа мовчки. Антон щось розповідав про роботу, але я майже не чула.

– Ти помічав, що з твоєю мамою щось не так? – спитала я, коли він нарешті замовк.

– Може, тиск стрибає. А що?

– Вона сьогодні сказала… що тато її більше не любить. І що, можливо, в нього хтось є.

Антон мовчки відклав виделку. Подивився на мене з тією ж зосередженістю, як на футбольний матч, у якому програє його улюблена команда.

– Не вигадуй, Свєта. Вони завжди були разом, як швейцарський годинник. Що ти хочеш сказати – тато завів коханку на старості літ?

– Я нічого не хочу сказати. Я просто… чула. І маму ще ніколи не бачила в такому стані.

– Не втручайся. Це не наша справа.

– Та якщо вона правду каже? Ми що, будемо стояти осторонь?

– А якщо не правду? Ти її тільки ще більше налякаєш.

Я не відповідала. Бо вже знала — втручатись я буду. Хоча б тому, що не могла дивитись у її згаслі очі. І якщо навіть Антон мовчить, я — не буду.

Наступного дня я знову поїхала до них. Привезла варення й сказала, що хочу допомогти розібрати зимові речі. Марія сиділа на кухні, дивилася у вікно. Богдан був на роботі.

– Мамо, ти як? – спитала я, сідаючи навпроти.

– Добре, доню. Просто втомилась. Вже не ті роки, що раніше.

– А ти з татом говорила?

– Про що?

– Про те, що в тебе на серці.

Вона опустила погляд. Взяла ложку, почала заважати чай.

– Я, може, вигадую. Але він уже не такий, як колись. Мовчить. Виходить з дому ніби втомлений, повертається – ще гірше. Телефон ховає. А вчора на його сорочці був запах… парфумів. Не моїх.

– І що ти будеш робити?

– Я не знаю. Я ж не дурна. Ми прожили разом 30 років. Я не можу просто піти. Але і мовчати – не можу.

Я не сказала нічого. Але вже того вечора я просила Іру, свою колегу, щоб підмінила мене на день. Я вирішила все дізнатись.

Наступного тижня я “випадково” опинилась біля кав’ярні, куди Богдан завжди заходив після роботи. І таки побачила її — невідому жінку з короткою стрижкою, яка сиділа навпроти нього, сміялась, а він дивився на неї так, як, мабуть, колись на Марію. Вони не цілувались. Але все було видно без слів.

Я зробила фото. Не для шантажу, ні. Просто щоб мати докази. А потім, ще не знаючи як, зайшла до них наступного вечора.

Богдан був удома. Марія вийшла в магазин. Я сіла навпроти нього.

– Богдане, я не хочу бути грубою. Але мушу спитати. Ти зраджуєш мою свекруху?

Він похитнувся. Його обличчя потемніло.

– Це не твоє діло, Світлано.

– Вибач, але стало моїм, коли вона сказала, що плаче ночами. Що боїться правди. Що їй здається, вона більше не потрібна.

– Усе не так просто.

– Просто. Або ти залишаєш її в невідомості. Або ти говориш чесно. Але мовчати вже не можна.

Він мовчав. Але в його очах щось змінилось. Злякався? Можливо. Усвідомив? Дай Боже.

Наступного дня Антон зустрів мене з виразом “а тепер скажи, що ти накоїла”.

– Батько прийшов додому, поговорив з мамою. Все розповів. Про ту жінку. І сказав, що хоче бути з нею. Але не йде від мами, бо не може зламати все після 30 років.

Я мовчала.

– І мама сказала, що дає йому час. Але він має піти або звідти, або з дому.

– І що він вирішив?

– Поки що нічого. Але принаймні вони тепер чесні. Один перед одним.

Ввечері Марія подзвонила.

– Світлано, я знаю, що це ти втрутилась. І я… дякую. Якби не ти – я б і далі хвилювалась від здогадок.

А тепер скажи мені ви: чи варто втручатись у чуже подружжя, коли бачиш, як одна людина страждає? Чи, може, мовчати — це більше про повагу? Де ота межа — між добром і втручанням?

Джерело