Я спостерігав, як діти розпаковують усі ці електронні чуда – смартфон, нові навушники, ноутбук. Я також відчув на собі переможний погляд Артема, свого брата, якого багато років не бачив.

Але це й не дивно: на фоні його подарунків, наші з дружиною книжечки й пазли виглядали жалюгідно. Артем так і не зрозумів, що ми рахуємо кожну копійку.

– Андрію, ти це бачив? – голос Віталіни тремтів, коли вона тримала в руках подарунковий пакет із золотим бантом.

Я мовчки кивнув, відчуваючи, як наростає дивне відчуття гіркоти. Діти, щасливі й радісні, вже відкривали величезні яскраві коробки біля ялинки, одна за одною діставали звідти дорогі речі: смартфон останньої моделі, бездротові навушники, новий ноутбук…

– Це ж занадто, – прошепотів я, наближаючись до Віталіни.

Вона кинула швидкий погляд на дітей, які аж світилися від щастя, й мовчки знизала плечима.

– Що я мала сказати? Він же твій брат…

Мій молодший брат Артем приїхав до нас напередодні Різдва. Ми не бачилися кілька років. Він давно переїхав до столиці, будував кар’єру, і з кожним роком між нами ніби виростала стіна. Він телефонував рідко, зазвичай коротко, без зайвих подробиць.

– Зайду на Святвечір, – сказав він у слухавку тиждень тому.

Я тоді вагався. Ми з Віталіною ледве зводили кінці з кінцями. Моя зарплата на основній роботі редактора ледь покривала щомісячні витрати, а Віталіна, працюючи дистанційно копірайтеркою, заробляла не завжди стабільно, бо замовлень було мало. Але я не міг відмовити. Це ж брат…

І от він з’явився – у стильному темно-синьому пальто, з дорогим годинником на зап’ясті. Машина, яку він припаркував під нашим будинком, виглядала так, ніби щойно зійшла з конвеєра.

Але найбільше мене вразили ці подарунки. Вони були надто дорогими. Ми з Віталіною домовлялися, що цього року свята будуть скромними. Для дітей купили нові книжки, пазли, кілька наборів для творчості – те, що доступне для нашого бюджету.

А тут… Я спостерігав, як син розпаковував навушники, а донька розглядала новенький смартфон.

Коли діти вибігли до своїх кімнат випробовувати подарунки, я більше не міг мовчати.

– Артеме, можна на хвилинку?

Він зручно вмостився у кріслі, потягуючи гарячу каву, і підняв на мене спокійний, майже зверхній погляд.

– Щось сталося?

Я сів навпроти, зважуючи кожне слово:

– Це все… подарунки. Це виглядає, як виставляння напоказ. Нам важко зараз. Ми не можемо дозволити собі такі дорогі речі для дітей.

Артем розвів руками:

– Андрію, це ж просто подарунки. В чому проблема? Я працюю, можу собі дозволити. Це не змагання, а просто жест. Чому ти так реагуєш?

Я стиснув зуби, відчуваючи, як напруга всередині наростає.

– Тому що тепер наші книжки та пазли виглядають жалюгідно, Артеме. Ти не думав, що це може зачепити мене як батька? Ми з Віталіною працюємо, стараємося, але не можемо купувати дітям техніку за кілька тисяч.

Він зітхнув, відставив чашку:

– Послухай, я просто хотів зробити приємне. Це не означає, що ти поганий батько. Може, тобі варто просто прийняти це, як допомогу?

Я відчув, як у мене спалахнуло обурення.

– Допомогу? Це виглядає як виставляння напоказ! Якби ти дійсно хотів допомогти, то міг би запитати, чого справді потребують діти.

Артем подивився на мене, ніби не розуміючи, про що я.

– Вони щасливі, Андрію. Подивись на них. Хіба це не головне?

Я мовчав. Він нічого не зрозумів.

Віталіна підійшла до нас, присіла поруч.

– Можна вас обох попросити знизити тон? Діти можуть почути.

Артем відкинувся на спинку крісла:

– Вибач, якщо я щось не так зробив. Мені здавалося, що це буде приємним сюрпризом.

Віталіна кивнула:

– Це правда було приємно. Але… розумієш, коли діти звикають до такого, важко пояснити, чому тато й мама не можуть дозволити собі подібне щодня.

Артем знизав плечима:

– Якщо їм сподобалося – значить, я зробив правильно.

Я не відповів. В ту мить мені здалося, що ми з братом живемо в зовсім різних світах. Він – у світі розкішних речей, дорогих подарунків, успіху. А ми – у світі бюджетних покупок, економії та постійних компромісів.

Пізніше того вечора, коли діти заснули, Віталіна сіла поруч зі мною на диван.

– Не злись, – тихо сказала вона. – Він просто інший. Не знає, як це – рахувати кожну копійку.

Я обійняв її за плечі, відчуваючи, як образа ще не відпускає.

– Я знаю. Просто… мені хочеться, щоб діти бачили цінність не лише в дорогих речах.

Віталіна кивнула.

– Це наша справа – навчити їх цього.

І я зрозумів, що вона права.

А як би ви вчинили на моєму місці? Прийняли б дорогі подарунки, чи сказали б про свої почуття?

Джерело