Я спершу погодилася прийти на той ювілей сестри. Я давно в ресторані не була, і хоч потрібно потратитися, бо і наряд собі, і чоловіку треба купити, та й у конверт пристойну суму вкласти, – я все ж вирішила піти. Юля вже замовила “місця”, але халепа в тому, що коли я подивилася в календар, то зрозуміла, що 8 березня – це перший тиждень посту. – Ти щоб не позорила нашу родину! Щоб усе було пісне і ніякої музики. Треба все по-Божому робити, – наголосила я. І ви знаєте, що Юля зробила? Замість того, щоб мої слова взяти до уваги, вона мене зі списку гостей викреслила
Я спершу погодилася прийти на той ювілей сестри. Я давно в ресторані не була, і хоч потрібно потратитися, бо і наряд собі, і чоловіку треба купити, та й у конверт пристойну суму вкласти, – я все ж вирішила піти.
Юля вже замовила “місця”, але халепа в тому, що коли я подивилася в календар, то зрозуміла, що 8 березня – це перший тиждень посту.
– Ти щоб не позорила нашу родину! Щоб усе було пісне і ніякої музики. Треба все по-Божому робити, – наголосила я. І ви знаєте, що Юля зробила? Замість того, щоб мої слова взяти до уваги, вона мене зі списку гостей викреслила.
– Буде краще, Анно, якщо ти вдома залишишся, бо буде свято таке, про яке я мрію, а воно тобі точно не сподобається, – відрізала вона.
Добре, що я ще на базар за сукенкою і сорочкою для свого Тараса не поїхала, бо злості моїй би не було меж. Я все розумію, ювілей ювілеєм, але це не по-людськи виходить. Та в селі тільки про ті 55 Юлі й буде говорення.
Я сиділа на кухні й не знаходила собі місця. Ну як так? Рідна сестра, а вчинила, як чужа! Я ж не ворог їй, я просто хотіла, щоб усе було правильно.
– Що, сердита?
– Тарас зайшов, кинув шапку на полицю й глянув на мене.
Я зітхнула.
– Це ж Юля… – буркнула я.
– Ну й що? – чоловік сів навпроти.
– Не підеш – то й не підеш. Що ти собі голову сушиш?
– Ти нічого не розумієш! – гнівно сказала я.
– Всі там будуть, і наші діти теж! Всі говоритимуть, що це я не захотіла йти!
Тарас хитро всміхнувся:
– То йди!
– Як?! Вона ж мене викреслила зі списку запрошених!
– А ти без запрошення!
Я зиркнула на нього.
– Та ну тебе, – відмахнулася.
Але ця думка мене не покидала.
Наступного дня мені зателефонувала Оксана, наша донька.
– Мам, а що там у вас із тіткою Юлею сталося?
– А що? – насторожилася я.
– Вона казала, що ти сама відмовилася йти, бо не хочеш святкувати під час посту…
Мене аж перекосило.
– Це вона так сказала?
– Так… Мам, а може, ви помиритеся?
Я стисла губи.
– Доню, вона мене виставила винною!
– Але це ж її ювілей…
Я мовчала.
– Мам, – несміливо сказала Оксана, – ми з Ігорем уже пообіцяли, що прийдемо…
Я видихнула.
– Йдіть. Хоч подивитеся, що вона там задумала.
А що, як справді піти? Без запрошення? І що вона зробить? Вижене мене перед усіма?
От тільки чи варто? Як ви думаєте?