Той день розпочався як завжди. Я сидів на лавці в парку, перегортаючи сторінки книги, коли до мене підійшов старий з втомленим виглядом.

“Вибачте, не хочете купити шкарпетки?

Моя дружина їх в’яже,” – сказав він зі зворушливою надією в голосі.

Я глянув на його змучене обличчя та заплакані очі, і щось усередині мене клацнуло.

“Звичайно, покажіть мені їх”, – відповів я.

Коли я вибирав шкарпетки, дідусь почав розповідати свою історію.

Його дружина серйозно хворіла, в’язання було єдиним способом заробітку для них. Вони жили у злиднях, ледве зводили кінці з кінцями.

“Можу я відвідати вас?” – Запитав я, відчуваючи непідробне співчуття.

Він кивнув головою, і ми разом пішли в магазин за продуктами, а потім попрямували до його будинку.

Побачене вразило мене: їхнє житло було скромним і потребуючим турботи.

Всередині, на ліжку, лежала його дружина, стомлена, але з теплою усмішкою.

“Цей молодик купив наші шкарпетки,” – сказав дідусь.

Ми поговорили, і я зрозумів, скільки для них означає підтримка. Моє студентське життя в орендованій квартирі раптом здалося мені таким порожнім. Спонтанно я запропонував їм переїхати до мене.

“Ви принесете в мій будинок тепло та життя,” – сказав я.

Їхня радість була безмежна. Згодом ми перетворилися на щось на кшталт родини. Я допомагав їм по дому, коли вони робили мій побут більш душевним. Життя стало фінансово стабільнішим завдяки спільним зусиллям.

Моє життя справді змінилося з того дня. Я навчився цінувати не лише матеріальні речі, а й невидимі нитки людської доброти та підтримки, які створює наше життя.

КІНЕЦЬ.