На вулиці вже котру годину йшов проливний дощ. Перехожих було мало, а отже було мало й ймовірності, що сьогодні вийде заро бити на хліб. Надія танула з кожним перехожим, який байдуже проходив повз. Цієї осені довелося виставити на продаж варення, яке я для онуків варила. Так старалася, а виявилося, що це нікому не потрібне! Відколи син із роди ною поїхали жити до столиці, мене ніхто не відвідує і не допомагає.

Жити на одну пенсію неможливо, вистачає лише на комунальні платежі. От і доводиться виходити на вулицю, торгувати благами з дачі. За дві години куртка встигла намокнути до нитки. Я здригнулася. Подивившись на годинник, вирішила ще годину зачекати. Не хотілося повертатися додому, де на кухні чекала лише пачка макаронів.

Несподівано переді мною пригальмував позашляховик. Звідти вийшла дуже пристойно одягнена жінка. -Бабусю, а що ви тут робите в таку погоду? -Та ось, варення продаю, домашнє, хочете? Дівчина задумливо подивилася на мене. -Я все у вас kупую. Ідіть у машину. Я вас підвезу, дощ. Я чекала такої доброти від незнайомої дівчини і навіть розnлакалася. Вона мене до самого будинку підвезла і заплатила вдвічі більше. Слів немає, щоб висловити подяку.

КІНЕЦЬ.