– Попкорн чи чипси? Вибір потрібно зробити швидко. Рахую до трьох! – жартівливо спитав у мене Дмитро, прямуючи на кухню.

– Вибираю те, що змусить тебе трохи попрацювати! Попкорн із гарячим шоколадом! Ти ж знаєш, я обожнюю спостерігати, як хтось працює!

– Ти нещадна! Але знай, що наступного тижня я помщуся! Готуйся!

Ми весело засміялися. Чоловік, потираючи потилицю, вирушив за “замовленням”, а я взялася за вибір фільму.

Ми були одружені вже шість років, але досі змогли зберегти легкість, почуття та трепетне ставлення один до одного.

А ще ми вигадали сімейну традицію – щоп’ятничні вечори присвячувати один одному. Усі справи убік, телефони – на безшумний режим, а зустрічі – на інший час.

Ми готували щось смачненьке, включали телевізор і насолоджувалися затишною атмосферою, коли “весь світ зачекає”.

Ми належали до тієї рідкісної категорії молоді, яка навіть у наші дні розуміла цінність сім’ї, та подружньої вірності.

Можливо, це було пов’язано з тим, що обидва виросли в неповних сім’ях, ніколи не бачили батька і відчували себе зайвими.

А ще ми мріяли про дітей, про трьох малюків, які зроблять наше життя наповненим і цілісним.

– Давай сьогодні зробимо виняток! – запропонував Дмитро, увійшовши до вітальні з великою тарілкою попкорну, та гарячим шоколадом.

– Який? – з цікавістю спитала я. Я навіть не здогадувалася, що задумав чоловік, але любила сюрпризи, тому відразу була згодна сказати “так”.

– Хочу просто поговорити. Без фільмів та телепередач. Адже сьогодні особливий день. Ми, як ніколи наблизилися до заповітної мрії!

– Якщо зірки зійдуться, то вже наступного місяця ми зможемо оформити іпотеку на власну квартиру. Просто не можу повірити!

– Це взаємно! – з палкими очима відповіла я. – Шість років у орендованій квартирі! Господи, чого ми тільки не пережили, що не проходили. Але таки змогли!

– Ну, почекай! Не поспішай! Ось коли все вийде, тоді й радітимемо на повну міць! Проте, знаєш, чим я пишаюся вже зараз?

– Чим же? – Зацікавлено запитала я. – Але, здається, я здогадуюсь.

– Тим, що ми всього досягли самі! Так, нам знадобилися довгі роки терпіння, ночі наполегливої ​​праці, але ми впоралися!

– Ми не ходили з простягнутою рукою, не благали допомоги, а взяли на себе відповідальність – і готово!

– І нарешті можна подумати про дітей! Чекаю не дочекаюся своїх карапузів! Тим більше досвід у нас є.

Раптом у вхідні двері хтось подзвонив.

Ми замовкли в надії, що несподіваний гість піде, але не тут то було. Хтось наполегливо продовжував дзвонити й стукати кулаками, причому з такою силою, що мені довелося здатися.

– Подивлюся, може, справді щось термінове, – промовила я, неохоче піднялася з дивана, і пішла до дверей.

– Сестро, ти що тут робиш у такий час? Щось сталося? – здивовано вигукнула я, коли побачила на порозі старшу сестру. – Проходь у вітальню. Ми з Дімою якраз гарячий шоколад п’ємо. Будеш?

– Ні, дякую. Я ненадовго заскочила. І хотіла б поговорити з тобою наодинці. Якщо можливо, звісно.

– Без проблем! – почувши нашу розмову, гукнув із вітальні Діма. – Я йду до спальні, одягну навушники й зависну в улюбленій грі. Тож, можете спілкуватися, скільки влізе.

Я з подякою подивилася на чоловіка і жестом запросила сестру у квартиру.

– Давай, не тупцюй на порозі. Проходь. Надія впала на диван і задоволено посміхнулася:

– По-моєму вам перепав найм’якіший і найзручніший диван на світі. Починаєш засинати, як тільки його торкаєшся. Дивовижна річ. Чарівна! А може, це тому, що я дуже втомилася, організм просто кричить і вимагає відпочинку.

– То я розумію, що ти вже плавно переходиш до теми розмови? – Невпевнено поцікавилася я. – Так?

– Так! Останні два тижні я крутилася, як муха в окропі, але своє викрутила. Сестра, я така щаслива! Ти навіть уявити не можеш! Готова кричати на весь світ!

– Що! Зустріла нарешті чоловіка, якого стільки років шукала? – припустила я, бо це було заповітною мрією Надії.

– Ні. Це питання залишається вакуумним. Інше. Я записала Алінку на операцію в Києві за два тижні! Вибила місце! Сказала, що гроші є, все є. І її записали!

– Вітаю! Чудова новина!

– Так, справа за малим. Знайти гроші! – впевнено відповіла старша сестра, поглянувши мені в очі. – І питання вирішиться!

– У сенсі? Ти ж щойно сказала, що в тебе гроші є.

– Дурна! Це я так сказала лікарям. Не могла ж я зізнатися, що я не маю ні гривні!

– Але де ти візьмеш такі гроші? Це велика сума. Тим більше за два тижні!

– У тебе, – нахабно заявила Надія. – Ти ж не відмовиш? Операція – серйозна справа. Я ж не прошу на море з’їздити. Справа стосується твоєї улюбленої племінниці!

– Чекай-чекай… – зупинила я родичку. – А з чого ти взяла, що я маю вільні гроші, які я можу позичити?

– Господи, що ти тупиш? Я ж знаю, що ви збиралися оформляти іпотеку. Значить гроші у вас із Дімою є! Даси мені в борг на операцію, а я за кілька місяців віддам.

– Ми вже підібрали варіант…

– Нічого! Шість років чекали, ще два-три місяці вас не врятують. Будь ласка, Оленко! Благаю! Хочеш, на колінах проситиму!

– Припини, Надю. Це не смішно! – роздратовано відповіла я. – Річ не у тім, як ти проситимеш. Просто ми маємо свої плани.

– Але ж це твоя єдина племінниця! – благала Надія. – Хіба квартира може бути вищою за здоров’я дитини?

Я хотіла сказати сестрі все, що я думаю з цього приводу, але вирішила стримати емоції, щоб не розпалювати скандалу.

– Мені треба подумати, треба порадитись із чоловіком. Я не можу відразу ухвалити таке складне рішення. Але, Надя, хочу, щоб ти розуміла. Я не обіцяю. Шукай гроші далі!

– А мені більше нема до кого звернутися, – зі слізьми на очах промовила старша сестра. – Якщо ти не допоможеш, то все. Алінці не зроблять операції. А якщо й зроблять, то невідомо коли.

– Іди, будь ласка! – Не витримала я. – Поговоримо за кілька днів. Я хочу залишитись сама.
Надія сумно усміхнулася і швидко вийшла із квартири.

Мати ростила нас одна. Чоловік покинув її, коли вона була в положенні вдруге і стало відомо, що вони знову чекають на дівчинку.

– По-перше, я хочу сина. По-друге, три жінки в одному будинку – це занадто! Коли я одружився, то не підписувався на каторгу. Справляйтеся якось без мене!

Батько пішов, щомісяця платив аліменти, але у гості не приходив і з нами не зустрічався.

– Краще б ти хлопчиком була! – часто говорила мені мати. – Тоді твій батько не покинув би нас. І я не проходила б усі ті труднощі, з якими мені зараз доводиться стикатися.

Я переживала, плакала і часто думала про те, що я зайва в сім’ї. Мама якось по-особливому любила і дбала про Надію. А мене вважала додатковою турботою.

Мені передавалося все “у спадок” від старшої – іграшки, одяг, взуття. Жодної речі в мене не було своєї.

– У мене немає грошей на надлишки! Та й навіщо витрачати даремно? Усі сім’ї так живуть. У молодших доля така, що вони завжди другі. А далі було ще веселіше…

Після закінчення школи ми вступили до університету, відучилися та отримали диплом про вищу освіту.

Я влаштувалася в столичну автокомпанію економістом, де познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Дмитром. Він уже рік працював у корпорації головним інженером і швидко просувався кар’єрними сходами.

Відносини у нас розвивалися дуже швидко, і вже за рік Дмитро зробив мені пропозицію руки та серця.

Через три місяці відбулося весілля. Ми відразу ж пішли жити в орендовану квартиру і почали накопичувати на перший внесок на іпотеку.

Звичайно, це були невеликі суми, тому що доводилося паралельно купувати меблі, побутову техніку, одяг та платити за всіма рахунками. Розраховувати на допомогу збоку не доводилося.

Мама Дмитра все життя пропрацювала санітаркою, ледве зводила кінці з кінцями, й нічим не підтримувала сина, хоча була доброю жінкою і завжди добродушно до мене ставилася.

Надії доля не посміхнулася. Вона закохалася в одруженого викладача. Мати лаяла старшу доньку, забороняла ходити на побачення, але жодні умовляння не діяли.

Зустрічі тривали цілих три роки. Якось Надя з’явилася з новиною, що в положенні. При цьому кавалер відмовився і від неї й від дитини.

– Але я хочу цю дитину! Не смійте мені робити жодних непристойних пропозицій! Моя дитина житиме! А від Вови мені нічого не потрібно! – Упевнено заявила вона.

Мати плакала днями та ночами, але підтримала рішення доньки. Коли емоції вщухли й всі змирилися з ситуацією, Надія отримала погані результати аналізу.

Лікарі запропонували позбутися дитини, тому що з ймовірністю в дев’яносто дев’ять відсотків вона буде “особливою”.

– Ми завжди у таких випадках пропонуємо матері вибір. На жаль, прогнози для вашої доньки невтішні.

Але Надія була категорична і вирішила, що дитині бути. Мати голосила над нещасною долею своєї улюблениці й, щодня молилася за її щастя.

Коли з’явилася Аліна, ми підтримали Надію, хто чим міг. Але найбільше відзначилася бабуся. Вона покликала всіх онучок, а в неї їх було чотири, і повідомила, що переписує свою квартиру на Надію.

– Я думаю, що ніхто з вас на мене не образиться, тому що розуміє ситуацію, що склалася. Не дай Боже нікому пережити те, що переживає моя старша онука. Одна, з “особливою” дитиною на руках. Ми не можемо її кинути у біді.

І хоча по наших обличчях було зрозуміло, що ми не згодні з рішенням бабусі, ніхто не виступив категорично проти. Так Надії дісталася бабусина трикімнатна квартира!

Коли питання з житлом у неї було вирішено, вона почала влаштовувати особисте життя. Вона прийшла до мене і, мало не плачучи, почала благати мене про допомогу з дитиною.

– Будь ласка, сестро, я нікому не можу довірити Алінку, окрім тебе. Я хочу знайти чоловіка, який стане для мене опорою, і з яким зможу розділити своє життя. Ти ж підтримаєш мене, правда?

Я захоплювалася стійкістю та рішучістю сестри, тому не змогла їй відмовити. Тим більше, я дуже полюбила рідну племінницю. Дмитро теж був не проти і з радістю щоразу чекав на неї.

– Це тільки плюс. Потрібно набиратися досвіду! Бо як ми будемо в майбутньому справлятися з нашими трьома шибениками?

І все б нічого, але Надія дуже швидко і нескромно почала нахабніти. Вона приносила дівчинку щовихідних, а іноді й у будні.

– Просто мені дуже потрібно на побачення! Я б і маму могла попросити, але вона на здоров’я слабка. Не потягне такої напруги. Потерпи ще трохи!

І тривало це трохи роками…

А тепер старша сестра з’явилася і зажадала гроші, які ми з Дмитром збирали “по гривні”. Ми так мріяли, стільки планували! Відкласти іпотеку на невизначений термін? Ні! Не згодна!

Тому коли Надія прийшла з мамою до мене за відповіддю, я зустріла їх категоричною відмовою:

– Я не можу допомогти! Нам із Дімою зробили вигідну пропозицію, щодо іпотеки. Вже оформлюємо документи.

– Ти в своєму розумі? – вигукнула мати. – Ти маєш допомогти сестрі! Це ж операція дитині!

– Так? Аліні вже скільки років? Хто з вас зібрав бодай тисячу на лікування? Ніхто! Тоді чому з мене вимагаєте? Я теж грошей не друкую!

– Як ти можеш торгуватися, коли справа стосується здоров’я твоєї племінниці? Тобі не соромно?

– Ні! Я довгий час допомагаю Наді. Це хтось оцінив? Я сестрі бабусиною квартирою поступилася! А тепер вимагаєте власні заощадження їй віддати? – гукнула я.

– А про мене хтось подумав? Мені тридцять років, я теж хочу дітей! Не наважувалась через іпотеку. А ви мені кажете “ще почекай”? Знущаєтесь?

– Олено, не змушуй мене червоніти! Мені соромно, що моя дочка вимовляє такі слова! Ти у своєму розумі? Вдаю, що нічого не чула!

– Ще раз повторюю! Не дам сестрі гроші на операцію! Навіть, якщо всі родичі від мене відмовляться! – Заявила я. – Я маю право на власне життя! Зрозумійте мене, хоча б один раз!

– Мені на тебе навіть дивитись гидко, не кажучи вже про те, щоб розуміти! Будь ти проклята за те, що залишила мою онучку в такому стані! Відмовляюсь від тебе!

Дізнавшись про те, що сталося, всі родичі засудили мене, і припинили зі мною спілкування.

Ми оформили іпотеку, та придбали власну двокімнатну квартиру. Через чотири місяці я вже була в положенні. Я була щаслива, незважаючи ні на що!

– Моя родина поряд! Це найголовніше! А решта… Бог їм суддя! Багато хто мене засудить, що я так вчинила, але я теж хочу бути щасливою! Я беззоромна?