Я з чоловіком живу у цивільному шлюбі, у мене є син, від першого шлюбу і теперішній чоловік дуже жваво вирішив замінити йому батька, тому збоку начебто все як у всіх. Але з недавніх пір стала ловити себе на думці, що в наших розмовах, методах виховання стали часто проскакувати, наприклад, батьки чоловіка, а точніше його мама.

Відразу скажу, я до неї дуже добре ставлюся, немає в мене до неї негативу або ще якихось поганих почуттів, але відчуття, що мене з нею порівнюють, з’являється все частіше. Я думаю, що чоловік собі на у дружини вибирає жінку, схожу на матір, але ніколи особливо на цьому не зациклювалася.

Кілька останніх місяців ця думка часто мене відвідує. Суть проблеми або мого нерозуміння полягає в тому, що я не можу зрозуміти, чому за будь-якого випадку наводяться як приклад батьки. Навіть часом у плані взаємин його з мамою і мене з моєю мамою, мовляв, вони душа в душу, а ми так не можемо порозумітися.

Зрозумів, що сина треба тримати в суворості постійно, мовляв, так їх виховували, що закуповуватися треба за списком, бо батьки це робили. Я визнаю, що наші батьки давали нам уроки на майбутнє життя, але відчуття, що свої звички, методи ми не можемо впровадити до своєї сім’ї, адже тоді це буде не так, як батьки навчили.

Вічні стали шпильки прилітати на мою адресу, що мене не привчили до обов’язку, що жінка повинна прибирати, прати, готувати завжди, а чоловік за бажанням, адже це норма. Хоча, до речі, мій чоловік не навантажений роботою по дому, намагаюся сама все встигнути після роботи.

Останнім часом почав нудьгувати за батьками, дзвонити їм щодня, балакати годинами і я була не проти, живуть не близько і всі ми переживаємо за рідних. Але чим далі, тим більше, тепер у момент нашого з ним діалогу він може просто встати і піти дзвонити мамі, не розумію просто, чому не домовитись і піти спокійно побалакати, чому треба саме в середині розмови це зробити.

Вічні обговорення всіх нагальних тем, про виховання сина, про роботу, про зарплату, благо хоч не обговорюють ще особисту подружню тему, вибачте вже за висловлювання. Я розумію, що батьки не вічні, а на відстані важче їм і допомогти і часом поділитися чимось важливим, але часом відчуття, що я вже не частина його сім’ї, а лише всерозумна жінка.

Через те, що я чоловіка бачу лише 2 години на день, я навіть часом і не встигаю розповісти про свої справи. Адже в проміжках між його приходом, вечерею та розмовою з мамою у мене часу не вистачає. Можливо, я не права в такій ситуації, можливо, треба з розумінням і терпінням ставитися, але почуттів, що я вічно в порівнянні з мамою, позбутися не можу.

КІНЕЦЬ.