Я роками допомагала тітці Олені, вважаючи, що вона залишить нам свій будинок, бо ми були єдиною родиною, яка її підтримувала. Але коли я дізналась, що її спадок дістався сусідці, я була просто приголомшена. Тільки ось у заповіті була одна деталь, якої ми не помітили, і саме вона все змінила.

Тітка Ольга сиділа у кріслі, з виглядом, який ніби благословляв мене. «Я не просила про це», — сказала вона тихим голосом, повернувши до мене погляд, — «Але Вікторія сказала, що подякує мені за все». І додала: «Це був її вибір…» Виглядала так, наче говорила про дрібницю, а не про будинок, який оцінювали в півмільйона.

Всі ці роки, що я пам’ятаю, Ольга була самотньою, ми часто з мамою ходили до неї, допомагали з покупками, носили їй продукти. Вона, звісно, була вдячна, але завжди говорила, що ми такі занадто «відповідальні», що «поруч з нами світліше». Тому я й думала, що спадщина дістанеться нам. Але хто став справжнім спадкоємцем її багатства?

Не ми. Виявилося, що все віддано сусідці Вікторії. Тій самій жінці, яку я щодня бачила в рожевому халаті, котра рано-вранці розвішувала білизну і підливала герані на своєму балконі. Вікторія — завжди привітна, любителька домашніх пирогів і господарка, яка чітко знала, як зробити смачно. І моя тітка вирішила, що вона заслуговує на цей будинок, бо, мовляв, Вікторія «піклувалась про неї всі ці роки».

Звісно, моя тітка, мабуть, забула додати, що всі ці роки піклувались ми — її родина. А тепер, коли новина про спадщину прокотилася по місту, всі поводяться, наче вони «поважають її вибір», хоча можна було побачити на обличчях моєї матері і дядька Павла, що їх це обурило. Ми всі були розлючені. І не тільки ми — новина швидко поширилася, і, як завжди, люди люблять драму.

Того дня, коли мама зателефонувала, я не могла зрозуміти, що ще може статися. «Ми йдемо до нотаріуса, Марино», — сказала вона по телефону. «Щодо Ольги».

«Я думала, що всі питання вже вирішено», — відповіла я, складаючи продукти в холодильник. «Вона вже все зробила, будинок мав бути наш».

«Зовсім ні», — мовила мама, помовчавши, а потім додала: «Там є… сюрприз». У її голосі було щось таке, що змусило мене відчути, що зараз все зміниться.

Коли я прийшла до нотаріуса, в кімнаті вже сиділи всі: мама, дядько Павло, тітка Люба. І поруч з ними — Вікторія. Всі ми враз помітили, як вона сидить з таким виглядом, ніби ми подруги, хоч ми не обмінювались ні словами, ні поглядами. У рожевому светрі і сумочці з блискітками, яка, здається, злегка світиться від її посмішки. Здавалось, що вона вже відчувала, що ось-ось все буде її.

Нотаріус розпочав, і ми всі ждали, коли пролунає ключове слово. В кінці він сказав:

— І я, Ольга В., залишаю весь свій спадок Вікторії М., як єдиній спадкоємиці мого дому.

— Що?! — вигукнула мама.

— Це не так, — заспокоювала її тітка Люба. — Вона ж обіцяла!

— Але це неможливо! Ми ж родина! Ми були з нею стільки років! — дядько Павло стояв і нервово зітхав.

Нотаріус лише підняв брови й заспокоїв:

— Заповіт дійсний. Всі підписи є.

Вікторія сиділа і кивала, дивлячись на нас з такою пихатою усмішкою, ніби ми мали радіти за неї.

— Я не просила цього, — сказала вона, дивлячись вгору. — Ольга обіцяла мені, що я буду її спадкоємицею. Вона сказала, що я для неї була, як дочка.

Ці слова лунали так солодко, що я ледве витримала. Вона навіть не спробувала зберегти обличчя перед нами, вона сиділа, наче їй надається за заслуги.

Я зрозуміла, що це ще не кінець. Після цього все стало ще гірше. Моя мама почала говорити про те, як це несправедливо. У газеті навіть з’явилося фото Вікторії з підписом: «Легендарна сусідка, яка допомогла зберегти будинок». Я здригнулася, коли побачила її знову на сторінках, з величезною усмішкою.

Мама прокричала, кидаючи газету на стіл: «Ця жінка! Вона всюди! Де вона була, коли Ольга справді потребувала допомоги? Вона стільки років живила її!» Тітка Люба знову дзвонила: «Марино! Це вже цирк! Вікторія знімається в телешоу!»

Я відчула, як у мені наростає гнів. Я знала, що це все треба зупинити. Невже все, що залишалося — це просто здатися? Ні. Я вирішила діяти. І ось, через пару днів я зібралася і пішла до Вікторії.

Постукала у двері. Вона відчинила, і її усмішка була такою ж, як завжди. Виглядала, ніби їй мало не подарували цілу країну.

— Привіт, Вікторіє, — почала я холодно. — Я не на каву, я прийшла поговорити про Ольгу.

Вона вже трохи здивувалася, але намагалася приховати свою нервозність.

— Марино, я знаю, що це важко… Але твоя тітка обрала мене. Вона казала, що я єдина, хто знає, як їй було важко, як вона переживала.

Мені стало важко слухати це. Це виглядало так, ніби вона постійно повторювала одну й ту ж репліку. І я зрозуміла, що вона намагається маніпулювати всіма.

— Ви обидві могли бути щасливі, — сказала я, — але ти заради власних інтересів все це перекреслила. І ось, тепер ти перетворюєш це на шоу.

— Я ж не винна! — сказала Вікторія, ковтнувши останній ковток кави. — Я просто зробила це для неї!

— О, так, ти справді «для неї»! — сказала я і зробила паузу. — Але якби ти справді турбувалася, ми б зараз не стояли тут.

Вона тільки знизала плечима. Я зрозуміла, що її слова не мали значення. Вона обрала цей шлях, і я не могла її змінити.

Я вирішила залишити її. Вона не заслуговувала на мої слова. Моя мета була лише одна: сказати їй все, що я думала, і піти.

Через кілька днів ми почали збирати родину, щоб протестувати проти такого «подарунка» від Ольги. Я виклала відео у соцмережі, і воно стало вірусним. Всі були здивовані, і люди почали підтримувати нас.

Вікторія зрозуміла, що її гра закінчена. Тиждень по тому, вона виїхала, а будинок залишився порожнім, немов і сама її совість.

Ми довели: правда важливіша за гроші. І хоч вона виграла цей будинок, ми не здаємося.

Насправді, моя історія з Вікторією не закінчилася так швидко і просто, як мені б хотілося. Наше вірусне відео, де я з мамою та дядьком Павлом стоїмо під будинком тітки Ольги з плакатами «Справедливість має перемогти» і «Правда понад усе», набуло шаленої популярності.

Коментарі розділилися на два табори: одні підтримували нас, називаючи нас борцями за сімейні цінності, інші ж звинувачували у жадібності та неповазі до останньої волі покійної.

Ми й справді не хотіли здаватися. Наш адвокат, старий друг нашого дядька, який зголосився допомогти нам безкоштовно, бо вважав ситуацію кричущою несправедливістю, подав позов до суду. Він наголошував на тому, що заповіт, можливо, був підписаний під тиском чи в стані, коли тітка Ольга не могла повністю усвідомлювати свої дії.

У заповіті дійсно були певні дивні деталі, наприклад, замість підпису тітки Ольги був лише відбиток її пальця. Це було настільки незвично, що нотаріус намагався переконати нас, що це стандартна процедура, якщо людина не може писати, але ми знали, що у тітки до останнього дня рука не тремтіла, і вона могла писати без проблем.

Ця зачіпка дала нам надію. Я згадала, що за тиждень до відходу тітки я бачила Вікторію біля її будинку. Тоді мені здалося, що вона виходила з якимись паперами в руці. Можливо, це і був той заповіт. Я вирішила, що мушу з’ясувати все.

Тому, коли я побачила Вікторію в супермаркеті, я вирішила, що не можу пройти повз. Я підійшла до неї, і, на відміну від нашої попередньої зустрічі, цього разу моя мета була не просто звинуватити, а отримати інформацію.

— Вікторіє, — сказала я, — я знаю, що ти щось приховуєш.

Її обличчя одразу змінилося. Вона намагалася зробити вигляд, що не розуміє, про що я говорю, але її очі видавали її.

— Марино, я не знаю, про що ти, — сказала вона, намагаючись відвести погляд.

— Про той день, коли ти була у тітки, за тиждень до її відходу. Ти щось робила з її документами. І той відбиток пальця… Чому?

Вона мовчала, її обличчя було бліде. Я зрозуміла, що я на правильному шляху.

— Вона… вона була вже дуже слабкою, — нарешті промовила вона, — і… вона просто не могла тримати ручку.

Ця брехня була настільки очевидною, що я навіть не стала її спростовувати. Я просто стояла і дивилася на неї. Вона знала, що я знала.

— Ти змусила її, — сказала я, — змусила її підписати це, коли вона вже не могла боротися.

Вікторія розплакалась. Вона відвела мене вбік, до кутка з овочами, і почала розповідати свою історію. Вона сказала, що її чоловік відійшов у вічність кілька років тому, і вона залишилася одна, з величезним кредитом, який він набрав. Вона була на межі банкрутства.

Коли вона почула, що тітка Ольга має великий будинок, вона вирішила спробувати. Вона почала допомагати їй, готувати пироги, приносити квіти, робити все, щоб заслужити її довіру.

Тітка Ольга, яка дійсно була самотньою, спочатку сприймала це з вдячністю, але потім, коли Вікторія почала все частіше говорити про свої проблеми, тітка почала відчувати провину. Вона, очевидно, вирішила, що допомога Вікторії буде благородним вчинком.

— Я не хотіла цього, Марино! — схлипувала вона. — Але я була в безвиході! Коли я дізналася, що будинок такий цінний… я просто не могла зупинитися.

Я дивилася на неї, і мені стало її шкода. Вона не була монстром, вона була звичайною жінкою, яка потрапила в пастку обставин. Але це не виправдовувало її вчинків.

— Ти могла попросити допомоги, — сказала я їй, — могла звернутися до нас. Тітка Ольга б допомогла, але не таким чином.

Я попросила її розказати мені все, що вона знає про той заповіт. Вона розповіла, що нотаріус був її давнім знайомим, і вони домовилися. Вона підробила відбиток пальця тітки Ольги, коли та була без свідомості. Це був подив. Я не могла повірити, що Вікторія зайшла так далеко.

Я вийшла з магазину і одразу зателефонувала нашому адвокату. Я розказала йому все. Він сказав, що ця інформація може повністю змінити хід справи. Він попросив мене попросити Вікторію написати свідчення, але я знала, що вона цього не зробить.

Тому, я вирішила піти на ще один крок. Я записала нашу розмову на диктофон. Я знала, що це нечесно, але я була впевнена, що тільки так ми зможемо досягти справедливості.

Ми подали запис у суд. Наступне слухання було напруженим. Вікторія сиділа бліда, а її адвокат намагався заперечити, що запис був зроблений під тиском. Але суддя вирішив, що це не так, і дозволив його використати як доказ.

— Визнайте, Вікторіє, — сказав наш адвокат, — що ви змусили пані Ольгу підписати заповіт.

Вона мовчала, її обличчя було бліде, як папір. Суддя дав їй останній шанс сказати правду.

— Я… я не змушувала, — ледь чутно промовила вона.

— Але ви ж самі розповідали, що це не її підпис, — сказав суддя.

— Я… я була у відчаї, — заплакала Вікторія. — Я не знаю, що сталося.

Її слова були суперечливими, і суддя вирішив, що вона не говорить правду. Він оголосив, що заповіт є недійсним, і що спадок переходить до найближчих родичів, тобто до нас.

Ми були щасливі. Наша перемога була настільки солодкою, що я навіть не звернула увагу на розлючене обличчя Вікторії, яка була заарештована за шахрайство.

Ми довели, що правда дійсно важливіша за гроші. І хоч ми отримали спадщину, головним для нас було не це. Ми відновили справедливість і довели, що не можна маніпулювати людьми, які тобі довіряють.

І хоча ми отримали будинок, я досі пам’ятаю слова тітки Ольги: «Я не просила про це». Я зрозуміла, що вона була просто самотньою, і вона хотіла, щоб хтось був поруч. На жаль, вона довірилась не тій людині.

Але завдяки цій історії ми зрозуміли, що сімейні цінності — це не порожні слова. І що любов і підтримка важливіші за будь-який спадок.

А чи змогли б ви так само відстояти свої інтереси, якщо вважали б, що справедливість на вашому боці?

Джерело