3 роки тому сталася трагедія: мій син помер, залишивши після себе дружину та їхню 4-річну дочку Тамару.

Згодом моя невістка пішла до нового партнера, і стало очевидно, що Тамара все більше почувається занедбаною у своїй новій родині.

Під час моїх візитів пригнічений вираз обличчя моєї онуки і її благання забрати її ясно давали зрозуміти, що вона почувається небажаною, і це змусило мене заприсягтися ніколи не кидати її.

Моя рішучість зміцнилася, коли моя невістка пригрозила відправити Тамару до дитячого будинку як дисциплінарний захід.

Вражена такими загрозами та їхньою потенційною шкодою для благополуччя внучки, я вирішила створити для неї дбайливе оточення.

Спостерігаючи за страхом Тамари через такі незначні події, як розлитий чай, через яку вона благала не виганяти її, я усвідомила глибину її тривоги і негативний вплив порожніх загроз її матері.

Враховуючи обставини, я запропонував взяти на себе опіку над Тамарою, тим більше, що моя невістка чекала на ще одну дитину.

Незважаючи на мої запевнення, що вона збереже за собою будинок і отримуватиме будь-яку фінансову підтримку, передбачену моїм покійним сином у його заповіті, вона відмовилася відпустити Тамару.

Її небажання, здавалося, було викликане лише страхом втратити майно, зареєстроване на ім’я Тамари. Як би там не було, я сповнена рішучості домогтися законної опіки.

Я планую залучити психолога для оцінки ситуації, сподіваючись захистити психічне здоров’я Тамари та забезпечити, щоб вона зростала в атмосфері кохання.

КІНЕЦЬ.