Я проти, щоб мене, таку красиву і доглянуту жіночку, хтось називав “бабусею”. Ось тому і звернула на це увагу Олі, своїй невістці. Просто якщо змалечку вона навчить так дитину, то потім його не відівчиш.

А мене аж трясе від самого цього слова. Це колись, жіночки в 50 з хустиною на голові були бабусями, а зараз часи змінилися, і я буду відстоювати свою думку. Правда, з Ольгою сильно не збалакаєшся. Прийдеться витягувати свої “козирі”.

– Ой, Васильку, бери бабусю за руку, не загубися!, – сказала невістка до сина.

Я різко зупиняюся, ніби спіткнулася об камінь.

– Ольго, а можна без цього “бабусю”? – обурено повертаюся до невістки.

Вона робить здивовані очі.

– А як ще вас називати? Ви ж бабуся Василька.

– Ну формально – так. Але давай визнаємо очевидне. Я виглядаю, як бабуся?

Невістка оглядає мене з голови до п’ят. Усе при мені: свіжий манікюр, стильний костюм, доглянуте волосся. Поруч стоїть інша бабуся – жінка з сивиною, в довгій картатій спідниці й плетеній кофті.

– Нууу, можливо, ви й не зовсім стандартна бабуся, – обережно знизує плечима Ольга.

– Саме так! – радію, що вона нарешті починає розуміти. – Дивись, коли ти бачиш таку, як я, ти думаєш “бабуся”?

Ольга вагається. Василько тим часом уже бігає за качечками, але я не відступлю, поки не проясню ситуацію.

– Ну, можливо, й ні… Але ж дитина повинна знати, що в нього є бабуся.

– Так, але я не проти самого факту, я проти слова! “Бабуся” асоціюється з людьми поважного віку, з паличкою, з сивиною. А я ще можу на дискотеку піти!

– А як вас тоді називати? – Ольга вже наполовину усміхається, розуміючи, що дискусія затягнеться.

Я зітхаю. Ну справді, як? Просто на ім’я? Чи придумати якусь сучасну варіацію?

Ось така ситуація. Думаю, мене зрозуміють багато жінок, які не відчувають себе тими самими “бабусями”, яких змальовують у казках. Життя змінилося, жінки тепер і після п’ятдесяти активні, доглянуті, стильні. То чому ж їх автоматично закидають у категорію тих, хто має сидіти вдома з пиріжками?

Я розумію, що онуки повинні якось мене називати. Але ж є варіанти! В інших країнах, наприклад, бабусю можуть звати зовсім не “бабуся”, а щось м’яке й приємне – Нана, Мімі, Габі. Чому б і нам не адаптуватися?

Проблема в тому, що суспільство все ще вважає жінку після певного віку приреченою на бабусин статус. Змалечку нас навчають, що є дитинство, молодість, а потім “старість”. Але де ж тоді період, коли ти ще повен сил, енергії й не маєш жодного бажання носити хустку?

Я намагалася пояснити це Ользі, але бачу, що вона досі не сприймає проблему серйозно. І найгірше – вона передає це онукові. Адже якщо з дитинства він звикне називати мене бабусею, то потім уже нічого не зміниш.

Мені хочеться знайти рішення, яке буде комфортним і для мене, і для сім’ї. Але як це зробити? Як переконати рідних, що моє небажання бути “бабусею” – це не примха, а природне бажання відповідати своєму внутрішньому стану?

А ви, дорогі читачки, як до цього ставитеся? Чи є серед вас ті, кого теж дратує це слово? Як ви вирішили це питання? Діліться своїми історіями!

Джерело