Я просто пʼятами накивала з будинку свекрів, і нашо тільки погодилась поїхати з дитиною!

Вони сиділи за столом позавчора — не повірите! — з 12 дня до 1 ночі й весь час їли.

А в 6:30 ранку свекруха вже мене підняла, щоб я допомогла їй все прибирати й готувати сніданок. Та вони ж тільки їли в 1 ночі! А о 8-й вже почала сходитися рідня.

Я вже дивитися на все те не могла! А страви у них які важкі, сільські ці!

У нас так зовсім не прийнято. В моїй сім’ї на родинних святах усі їдять недовго, потім спілкуються, виходять на прогулянку чи грають у настільні ігри.

Я вийшла заміж чотири роки тому, у нас донечка трьох років. Але в село до батьків чоловіка не виходило потрапити на якісь свята, бо вони живуть далеко, в іншій області України. А чоловік мій дуже зайнятий на роботі, він рятувальник.

І ось у свекра мого був ювілей — 70 років. Чоловіка Ігоря не відпустили, тому я поїхала на потязі вдвох з нашою маленькою Орисею.

Чоловік мене дуже про це попросив, адже його батьки останній раз бачили онучку, коли їй було пів року.

Чоловік мій — четверта дитина, взагалі рідні у нього дуже багато. Ми вже приїхали додому, але досі від того свята не можу оговтатися.

З самого початку все було наче якесь сюрреалістичне. Ми приїхали, і нас зустрічали цілим парадом.

Свекор вийшов у вишиванці, свекруха тримала хліб із сіллю, у дворі грала народна музика з колонки.

— Оленко, ти як принцеса! — вигукнула свекруха.

— А Орисечка яка гарна, боже! Зовсім на нашу не схожа, але це нічого, головне — здорова.

Я ввічливо усміхнулася й зайшла в дім. Там на мене чекало справжнє гастрономічне випробування: стіл ломився від їжі.

Пироги, домашній хліб, голубці — з м’ясом, грибами, навіть із квасолею!

Огірки й помідори в банках, риба в маринаді, оселедець із цибулею й олією.

А ще шкварки, сало, домашня ковбаса, шинка, вареники – і це був тільки перший день.

Один із пирогів, що мені поклала свекруха, був такий жирний, що масло просто капало на тарілку.

Я обережно відкусила, й одразу в роті відчула смак сала, яке, здається, було всюди.

— Їж, їж! — казала свекруха, коли я спробувала відмовитися від третьої порції борщу. — Ти в нас така худа, ми тебе тут відгодуємо.

— Дякую, я вже наїлася, — обережно відповіла я.

— Ну як це! Ти що, хіба в тебе вдома таке готують? У нас усе домашнє, все своє! А пироги ще не пробувала? Оленко, ти маєш спробувати!

На другий день святкування в дім почала з’їжджатися родина. Людей стало так багато, що мені навіть не було де сісти.

Діти носилися кімнатами, розливали компот, дорослі ж знову сіли за стіл і почали їсти. Я не могла зрозуміти, звідки в них стільки апетиту.

Свекруха побачила, що я просто сиджу з кавою, і підійшла:

— Чому ти нічого не робиш? Он тарілки стоять, їх треба рознести.

Я кивнула, але всередині закипіла від образи. Мені здавалося, що я тут наче працівник, а не гостя.

Третя ніч святкувань стала останньою краплею. Свекруха розбудила мене о пів на сьому ранку, наказала допомогти прибрати й готувати сніданок.

— Але ж тільки світанок, — пробурмотіла я.

— У нас так заведено!

І тоді я зрозуміла: ще один день тут — і я просто не витримаю. Я швидко зібрала речі, пояснила, що маємо їхати, і вирушила з донькою на потяг.

Тепер ми вдома, я п’ю каву й намагаюся все осмислити. Чоловік каже, що я зробила не дуже добре, та він мене розуміє. Але чи зрозуміють мене його батьки?

Можливо, я занадто різко втекла, але залишитися там було просто неможливо. Що тепер буде з нашими стосунками?

Джерело