Я просто не знаю, як цю ситуацію змінити, але вона мене дуже-дуже не влаштовує, дивує і взагалі, ну як так можна?

Син і невістка розлучилися. У них у спільній власності трикімнатна квартира. У невістки є своя однокімнатна, син живе з іншою жінкою.

Мої онуки-підлітки живуть самі. Ну як самі? Тиждень з ними живе тато, тиждень з ними живе мама. Як вам такий розклад? Дітям 13 і 16 років.

Мені здається, що діти опинилися між двох вогнів. І найгірше в цій ситуації те, що і син, і невістка впевнені: вони роблять усе правильно.

— Мамо, ти перебільшуєш, — казав мені син, коли я знову підняла цю тему.

— У дітей все чудово. Вони у звичній обстановці, мають свої кімнати, школу поруч, друзів. А ми з Оксаною не хочемо порушувати цей баланс.

— Баланс? — перепитала я.

— І ти це називаєш балансом? Коли діти живуть як у таборі, по черзі з батьками? Ти думаєш, вони почуваються комфортно?

— Мамо, — зітхнув син, — вони звикли. У нас є правила, все чітко. Коли я вдома, я готую їжу, перевіряю уроки, допомагаю. Наступного тижня приходить Таня (колишня дружина). Вона теж за всім дивиться.

— Але ж це ненормально, — наполягала я.

— Діти живуть у якійсь постійній метушні, їм потрібен стабільний дім, один з батьків постійно поруч.

Син, як завжди, не погоджувався. У нього своя правда, і він щиро вірить, що так дітям краще.

А от із Танею, невісткою, у нас трохи інший діалог. Вона іноді визнає, що система не ідеальна, але вважає, що це єдиний вихід.

— Маріє Іванівно, я просто не можу інакше, — якось казала вона.

— Моя однокімнатна — замала для нас усіх. А залишати дітей постійно з батьком? Я не так не можу. Його Оксана, нова пасія, тільки й чекає, щоб перетворити дітей на чужих для мене.

— Але ж дітям не так вже й добре, Таню, — спробувала я донести невістці свою думку. — Вони не кажуть тобі цього прямо, бо не хочуть тебе засмутити.

Таня зітхнула і змінила тему, як це часто буває. Я знаю, що вона турбується про дітей, але її страх втратити контроль і щось змінити переважує здоровий глузд.

А якось я вирішила поговорити з онуками. Мені хотілося зрозуміти, що вони насправді відчувають.

— Як вам це все? Як ви справляєтесь? — спитала я їх під час нашого спільного обіду.

Старший, Дмитро, відмахнувся:

— Бабусю, все нормально. Тато з мамою домовились, і ми не хочемо це обговорювати.

А молодша, Аня, опустила очі й тихо сказала:

— Інколи важко, бабусю. Мама й тато весь час нагадують, як ми маємо себе поводити. Тато каже, щоб ми більше слухали його. Мама — щоб не забували, що вона головна. А нам просто хочеться звичайного життя, як раніше.

Мене це дуже вразило. Виходить, діти живуть у постійній напрузі, але ніхто з батьків цього не бачить і е хоче помічати, бо і сину, і Тетяні так зручно.

Тепер я щоразу думаю, як допомогти. Невістка не хоче переселятися з обома дітьми в однокімнатну, син не хоче брати відповідальність за дітей повністю. А я лиш спостерігаю, як мої онуки дорослішають у таких складних умовах.

Не знаю, чи допоможуть розмови, але я вирішила почати з малого. Почала запрошувати дітей частіше до себе. Тут у нас спокійно, затишно, а головне — вони можуть відчути, що є місце, де їх просто люблять і приймають, без вимог і умов.

Можливо, саме це їм зараз і потрібно. А там час покаже і життя розставить все по місцях. Я дуже на це сподіваюся і хочу почути сторонню думку і погляди на цю нашу ситуацію.

Всім буду вдячна!

Джерело