Мені 60 років. Живу одна. Дочка моя вийшла заміж у 20 років. Іноді я потребую допомоги і звертаюся до доньки або до зятя.

Я не стара, але вже не молода.

Коли чоловік живий, він усе робив сам. Але його не ста ло – і для мене настали важkі часи.

Хоча зять не відмовляє, але й не у захваті від ситуації, погоджується без емоцій.

Востаннє, коли він приїхав на мій виклик, з невдоволеною усмішкою привітався і одразу запитав, що треба робити.

Я попросила затягти важкі інструменти до підвалу. Адже йому не важко.

Він тридцятип’ятирічний здоровий чоловік.

Але мені здалося, що він зараз вибухне як бомба. Почервонів і незадоволено сказав: “Для цього ти мене кликала.

Я дві години їхав, щоб інструменти затягти до підвалу?

Я вам не вантажник.

Ви мені набридли зі своїми наказами».

Я подивилася на нього вин ним поглядом і сказала, що не наказую, а прошу, і якщо йому важко, нехай лишить.

Він узяв сумку з інструментами та потяг у підвал.

Згодом попросила піти на базар за покупками. Поїхали, він мене привіз назад, важкі сумки поставив на лавочку і збирався поїхати.

Я з подивом подивилася на нього та попросила підняти важкі сумки у квартиру.

Але він сів у машину та поїхав, залишив мене біля під’їзду.

Я не очікувала такого.

Сама підняла сумки до квартири і тиждень лежала в ліжку.

Я посkаржилася дочці, що її чоловік так вчинив зі мною, а моя донька у відповідь запитала, для кого я купую стільки продуктів?

Я обра зилася на зятя і на дочку.

Ніколи більше не проситиму їх про допомогу.

Адже я хотіла переписати свою квартиру на доньку, але вже передумала.

КІНЕЦЬ.