Я любила і жаліла свою матір. До 15 років мені доводилося доглядати її, оскільки вона була нездорова, а мій батько часто перебував у стані алкогольного сп’яніння. З раннього віку я навчилася готувати, тому що мама рідко вставала з ліжка. Хоча обидва мої батьки колись працювали, це ніколи не приносило фінансової стабільності. Моя мати поки була на ногах, витрачала всю зарплату на сукні, не залишаючи нічого на продукти. Моя бабуся, бачачи наші труднощі, щодня давала нам хліб, крупи та овочі.

Вона навіть запропонувала взяти мене до себе, але я залишилася, не бажаючи залишати маму без нагляду. Минули роки, і поведінка моїх батьків не змінилася. Бабуся постаріла, і мені довелося доглядати вже і за нею. Мама залишалася безвідповідальною, постійно скаржачись на долю і сподіваючись на диво. У 15 років, коли бабуся стала повністю залежати від мене, я переїхала до неї і доглядала її, поки мені не виповнилося 20. Мама відвідувала нас зрідка – тільки щоб поїсти і забрати собі їжу. Після смерті бабусі мама швидко продала її квартиру, незважаючи на мої благання залишити її. Я сподівалася на деяку підтримку у навчанні та витратах на життя після довгих років праці, але мама наполягла на тому, щоб я жила самостійно.

Потім протягом наступних 25 років я працювала за кордоном. Мама шукала роботу тільки тоді, коли закінчувалися гроші. Вона часто дзвонила, скаржилася на життя, але я рідко її слухала. Я навіть купила будинок для батьків після того, як вони розтратили свою власність. У той день, коли я передала їм ключі, то дала зрозуміти, що вони тепер повинні забути про мене назавжди. Зараз моя свекруха часто критикує моє рішення, нагадуючи мені, що вони все ще мої батьки. Вона вважає, що я буду жаліти про свою відстороненість. Однак, я не почуваю себе зобов’язаною піклуватися про цих людей.

КІНЕЦЬ.