Я прокинулась опівночі від дитячого кашлю й усвідомила: найдорожче, що маю – це двоє малих, а найбільша моя біда – відчуття, що рідний тато давно віддав ключі до свого серця чужій жінці й тепер ні він, ні вона не хочуть навіть на хвильку полегшити мою щоденну круговерть.

Антрацитовий світанок розділив ніч і ранок несподіваним дзвінком у двері.

– Хто там? – задихалась я, притискаючи до себе сонну Марійку, а п’ятирічний Назар дрижав від пропасниці.

– Це ми, Соломіє, – почувся голос тата. – Лариса спекла сирник. Думали, потішимо.

Я відчинила. Тато з непевним усміхом тримав коробку, а мачуха Лариса розглядала коридор, ніби оцінювала ремонт.

– Дітям зле, – прошепотіла я. – Жар високий, майже 39. Арсен у відрядженні, я не знаю, що робити. Посидіть з Марійкою п’ятнадцять хвилин, я збігаю до чергової аптеки.

Лариса поправила шарф.

– Я не беруся няньчити таких малих, – сухо відрізала.

– Це ж онуки твого чоловіка.

– Вони не мої, – підсумувала вона і ступила назад за батька.

Двері зімкнулися, а разом із ними – і звичні мрії про теплу сім’ю. Я присіла на підлогу, пригорнула Назара, слухала нерівне дихання і думала: чому все так?

Коли жар упав до 37,2, я набрала тата.

– Можемо побачитися без Лариси? – запитала, стискаючи рушник у вологих пальцях.

– Приходь, – зітхнув він.

У кухні пахло м’ятою й свіжими газетами.

– Тату, ти ж чув тоді все?

Він кивнув, обмацуючи ложкою дно чашки.

– І тобі байдуже, що вона відштовхує твоїх онуків?

– Лариса пережила нелегке. Вона тримає дистанцію.

– То ти теж тримайся, – зірвалося в мене.

– Чому я маю випрошувати бодай трохи тепла?

Батько мовчав, і мовчання било сильніше, ніж слова. Я пішла, стискуючи в кишені ключ від старої квартири – єдине, що залишилося від маминої доброти.

Наступного ранку дорога з дитсадка пролягла повз їхній будинок – зовсім «випадково». Я піднялася сходами і вже простягала руку до дзвінка, коли крізь двері просочився шепіт.

– А навіщо мені її малеча? – упізнала я голос Лариси.

– Вони ж рідні, – намагався переконати тато.

– Рідні тобі, а не мені. Я не збираюся ламати себе.

Слова вдарили холодом. Я постукала відчайдушно тихо.

– Привіт, – видушила.

– Я за книжкою.

Татові зіщулені плечі, Ларисин байдужий погляд – і я вже стояла на сходах із томиком, як щитом від чужинської криги.

Дома розкрила старий фотоальбом. Мамин сміх, татові молоді очі, мій пиріг у дитячих долоньках. А далі – порожні сторінки. Ні одного знімка з Ларисою. Вона увійшла в наші стіни, але на світлинах її не було, ніби об’єктив сам відвертався.

Я зателефонувала подрузі Ірі.

– Моя мачуха ніби скло: прозора, але холодна, – зізналася.

– Не кожен народжений гріти, Соломіє. Ти не виправиш те, чого ніколи не було, – відповіла вона.

Через тиждень подзвонив тато.

– Я розумію, що помилився, – видав зі зусиллям. – Можна я навідуватиму вас сам?

Того вечора він прийшов з пакунком апельсинів і книжкою-розмальовкою. Назар сп’янів від радості, Марійка міцно обійняла дідуся. І я вперше за довгі місяці вдихнула без гіркоти.

Та світ не терпить порожнечі. Одного дня Лариса з’явилася на порозі дитсадка, де я чекала малих.

– Можемо поговорити? – спокійно запитала, тримаючи сумку так, ніби вона була щитом.

Ми зайшли до кав’ярні.

– Я не вмію бути бабусею, – випалила вона.

– Діти для мене… складні. Я панікую, що нашкоджу.

– Їм не потрібна ідеальна бабуся. Просто тепла, – відповіла я.

Вона відвела очі.

– А ти колись хотіла дітей? – обережно запитала я.

– Давно. Але не склалося. Потім я власноруч закрила цю тему, щоб не боліло.

Ми мовчали над охололими чашками. Раптом вона витягла з сумки невеличку машинку для Назара і плюшеву ляльку для Марійки.
– Я не знала, чи доречно, – прошепотіла.

– Доречно, якщо це бажання, а не обов’язок, – усміхнулася я. Несподівано відчула, як стіна між нами тане бодай на міліметр.

Того ж вечора тато прийшов до нас разом із Ларисою. Назар, обіймаючи машинку, гордо викотив її прямо під ноги дідуся.

– Дивись, дідусю, хіба не крута?

– Чудова, – засміявся тато. – Дякуй Ларисі.

Марійка ж притисла ляльку до щоки й тихо прошепотіла:

– А ти прийдеш ще?

– Прийду, – ледь чутно відповіла Лариса.

Я подивилася на Арсена, який щойно повернувся з рейсу й не розумів, чому в квартирі людно.

– Маємо гостей і надію, – прошепотіла я йому.

– Сподіваюсь, надовго, – підморгнув чоловік.

Ми сіли вечеряти картопляники з грибами – просту страву, яку мама готувала в дитинстві. Я поклала тарілку перед Ларисою і вперше побачила в її очах не порожнечу, а цікавість.

– Рецепт материн, – пояснила я. – Хочеш навчу?

– Хотіла б, – кивнула вона.

Назар гиготів, вигадуючи для машинки ім’я, Марійка годувала ляльку уявними варениками, Арсен розповідав свіжі дорожні історії, а тато слухав і час до часу ловив мій погляд, сповнений тихої вдячності.

Не скажу, що від тієї миті все стало ідеальним. Лариса все ще уникала гучних дитячих ігор, а я – далеких тем про її минуле. Але щосуботи ми разом робили пиріжки, і саме вона навчила Назара рахувати до десяти англійською, доки я складала звіт на ноутбуці.

Одного вечора Назар підскочив до неї:

– Бабусю, дивись, яку дорогу для машинки я намалював!

Вона затремтіла від несподіваного «бабусю», але не відступила.

– Чудово, малий. А покажеш, де початок, а де фініш? – лагідно нахилилася до малюнка.

Мені раптом стало зрозуміло: чужа людина може не стати тобі мамою, але здатна стати частиною родини, якщо обидві сторони відчинять двері серця.

Погожого травневого ранку ми разом везли дітей до парку. Тато ніс термос з узваром, Лариса – плед, Арсен крутив педалі велосипеда-причепа, а я ішла поруч, тримаючи Марійку за ручку. Поряд з нами крокувала тінь мами – тепла, як сонячна пляма на траві, і мені здалося, що вона схвалює наші недоладні, але щирі спроби бути ближчими.

На лавці Лариса зітхнула:

– Ти знаєш, я довго думала: чи маю право називати їх онуками?

– Право дає не кров, а бажання, – тихо відповіла я. – А бажання в тебе вже є.

Вона усміхнулась, відсунула плед і дала Марійці шмат пирога. Дівчинка притиснулася до неї, ніби до рідної. І жоден аналіз ДНК не був би красномовніший.

Тепер я розумію: родина – це не автоматично видана довідка, а вибір, який люди роблять щодня. Я боролася за тепло, бо вірила, що його варто виборювати. Чи помилилась? Можливо. Але якби здалася одразу, чи побачила б я нині, як Арсен і тато сперечаються, чий шмат пирога більший, а Лариса тихцем витирає малечі щоки серветкою?

І все ж, друзі, питання зависає в повітрі: де межа між здоровою наполегливістю і марними сподіваннями?

Коли треба стукати в зачинені двері, а коли – йти своїм шляхом? Як думаєте ви?

Джерело