Я прокинулась о 7 ранку і побачила у смітнику коробку від рафаелло, яке я обожнюю і пусту плящину чогось, мабуть, смачненького. Також була обгортка з дорого сиру.

І так мені стало неприємно. Щось син з невісткою вчора святкували, а мені хоч слово б сказали, я б не лягла так рано спати. Але вони все в тиху зробили. Ось тому я їм сніданок і не приготувала. Раз такі мудрі, нехай самі готують і їдять. Вже їм шкода було для мене тих цукерок.

Так вийшло, що син привів в мою трикімнатну квартиру невістку. Світлана працює перукарем, хороша дівчина, діток в них з Петром поки немає, але вони тільки два роки тому, як весілля відгуляли.

Я їм допомагаю, бо вже на пенсії за вислугою літ. Інша б справа, якби я їм не допомагала, і вони мене не пригостили, але з таким відношенням я не погоджуюся. Ну звісно мені образливо.

Я сіла на кухні, постукуючи пальцями по столу. З холодильника взяла собі шматок хліба і масло – раз вже мені нічого не залишили, то й сама собі щось приготую.

За кілька хвилин двері до кімнати сина прочинилися, і звідти визирнула Світлана. Виглядала вона сонною, проте коли побачила мене, одразу привіталася:

– Доброго ранку, мамо!

– Доброго, – сухо відповіла я, намазуючи масло на хліб.

Світлана підійшла ближче, потягнулася, зітхнула і відкрила шафку, щоб дістати собі каву. Підозріло глянула на мій скромний сніданок.

– Ви що, нічого собі не готували?

Я зиркнула на неї й мовчки кивнула на смітник, де лежала та сама коробка від цукерок, пляшка і обгортка від сиру. Світлана здригнулася…

– Ой, мамо, ви, мабуть, подумали, що ми спеціально вас не пригостили, – вона опустила погляд. – Але ми просто… Ми пізно повернулися, Петро в магазин зайшов, каже, візьму тобі трошки смачненького, і якось так вийшло, що ми не подумали…

Я зітхнула, відкусила шматок хліба і промовила:

– Ну так, ну так. А мені ж і не треба знати, що ви щось святкували, правда?

Світлана почервоніла, підійшла ближче і сіла навпроти.

– Мамочко, ну пробачте. Ми не хотіли вас образити, чесно. Це ж просто цукерки…

– От і я про те, – кивнула я. – Це ж просто цукерки. Але раз вже мені не дісталося, то чому я маю вам готувати сніданок?

Світлана розгублено подивилася на мене. У цей момент на кухню зайшов Петро, потягнувся і сказав:

– О, доброго ранку!

Я глянула на нього з-під лоба, а він, здається, ще не зрозумів, що відбувається.

– Як спалося? – запитав він, підходячи до чайника.

– Та добре, – відповіла я. – Особливо після того, як дізналася, що у мене вдома влаштували свято без мене.

Петро зупинився, кинув погляд на Світлану, а потім – на мене.

– Мам, ну не починай. Ми нічого такого не зробили.

– Ой, та що ти! – я махнула рукою. – Це я, мабуть, образилася просто так.

Він зітхнув, узяв чашку і сів поруч.

– Мам, чесно, я не подумав. Вибач.

– Не подумав? – перепитала я. – Живеш у моїй квартирі, я вам допомагаю, сніданки-обіди-вечері вам готую, а ви навіть не подумали, що можна було б поділитися?

Настала тиша.

– Мам, правда, пробач, – сказав Петро. – Ми виправимося.

Я відвернулася до вікна, щоб не видати свого розчулення.

– Дивіться, щоб не запізно було виправлятися, – пробурмотіла я.

Світлана підвелася, взяла з шафки нову коробку цукерок, поклала її переді мною і тихенько сказала:

– Це для вас, мамо.

Я не відповіла. Але в душі стало трохи тепліше.

А як би ви вчинили на моєму місці? Чи варто було мені так ображатися, чи це просто дрібниці, які не варто брати до серця?

Джерело