Минулого літа я взяв вихідний на роботі і вирушив у село. Саме в селі пройшла більша частина мого дитинства. Так вийшло, що батько з матір’ю роз лучилися, коли мені було всього 4 роки.

Образ тата я пам’ятаю невиразно. Я розумів, ще будучи маленьким, що мамі про це говорити не хочеться, тому зайвих питань не ставив, просто прийняв, що моя сім’я – це мама та бабуся.

Мене відправили до села, а мама жила у гуртожитку та працювала. З бабусею мені було добре, тільки по мамі су мував іноді.

Бабуся моя невисока жінка з теплими долонями та блискучими очима. Щоправда, з віком вона змарніла, і погляд трохи погас.

Наталія Василівна ніколи не скаржилася на своє життя і в усьому намагалася доnомагати близьким. У її великому серці кожен міг знайти розуміння та підтримку.

Після школи я здобув освіту в коледжі і почав працювати в місті, але намагався все ще часто приїжджати. Але в останній рік все не виходило взяти відпустку, нарешті успіх! Я з усіх ніг мчав до рідного дому та городу.

Хвіртка відкрилася зі звичним скрипом. Бабусин город був у ідеальному порядку, вона навіть у своєму поважному віці встигала все робити.

Я відчинив двері з нетерпінням, уже представив теплі обійми, але мене зустріла незвична тиша. -Бабусю? Ти де? Відповіддю була тиша .

Я пройшовся по кімнаті і раптом помітив через дверний отвір спальні бабусину руку, що звисала з крісла. У мене серце прискорило ритм.

Бабуся у віці 85 років мирно заснула у своєму улюбленому кріслі з умиротвореним виразом на обличчі. На її колінах лежала незакінчена вишивка. Напевно, саме про таку смер ть можна мріяти. Мене лише одне мучить, що я так і не встиг попрощатися.