Дочка моя, Марина, заучка та ботанічка. Усі свої 30 років вона лише й займається саморозвитком. Навіть коли була зовсім маленькою, завжди намагалася викладати кубиками… літери. Скінчилося все це кандидатським ступенем у галузі біології, визнанням у науковому співтоваристві та повною відсутністю особистого життя.

Ні, були в неї хлопці, але якісь недолугі. Та й серйозно їх Марина ніколи не розглядала. Так, поводить трохи шашні, навішує локшини на вуха та й кидає до чортової матері. А що, адже треба нові наукові роботи писати, хлопці тільки заважають!

Тесть я, скажемо прямо, незавидний. Так дочка і змогла б знайти собі пристойного супутника життя з нормальної сім’ї, та тільки є проблема. Я – зовсім жебрак. Всю дорогу працював на місцевому текстильному підприємстві, а тепер, на п’ятому десятку, ледве зводжу кінці з кінцями.

Коротше, видати заміж кровиночку в моїй ситуації дуже і дуже складно. Хлопці успішні на неї особливо не зазіхають, тому що вона далеко не красуня. Нищеброди, подібні до мене, її саму не приваблюють. Замкнуте коло.

Але одного разу все мало не перекинулося – Марина познайомилася з Вадимом. Я так до кінця і не зрозумів, чим саме він займається – чи будівництвом, чи торгівлею нерухомістю, але грошей у нього море.

Судячи з розповідей дочки, живе цей принц у двоповерховому котеджі на околиці міста, а дорогами переміщається виключно на «Мерседесах» у топових комплектаціях. Настільки здивувався, що навіть вирішив поговорити з донькою.

– Марина, а чого це тобою захопився такий буржуй запеклий?

– Гадки не маю. Ми з подружкою чай пили у кафе, він до нас підсів, почав клеїтися. Та й слово за слово закрутилося.

– А він у тебе нічого не просив? Ну грошей там чи користуватися чимось?!

– Ну чого ти такий занудний! Порадувався б краще – дочці твоїй у якийсь вік пощастило, а ти бурчиш, як старий дід.

Так чи інакше, але не можу ж я заборонити дорослій людині зустрічатися з кимось там і будувати своє особисте життя. Зрештою, в моїх інтересах, щоб дочка вдало вийшла заміж. Багатий наречений – нездійсненна мрія багатьох дівчат, а моїй ледь не на блюді доля піднесла.

За кілька тижнів Марина сказала, що хотіла б познайомити мене з Вадимом. Причому на нашій території, тобто в обшарпаній хрущовці 60-х побудови. На мої заперечення дочка відповіла, що, мовляв, Вадик людина невибаглива та жаліслива.

– Раптом грошима на ремонт допоможе? – видала моя кровинка, і я зажурився.

Настав день зустрічі. Бачу у вікні, як у двір закочується дорога іномарка, з неї вилазить Марина, поряд з нею моментально виявляється чоловік у чорному пальті. З якимись пакетами підходять до під’їзду, потім розчиняються у його надрах. За хвилину вже стоять переді мною.

– Борисе Сергійовичу, – я тягну руку Вадиму, але той на моє вітання відповідає неохоче, з часткою гидливості.

– Вадим Андрійович. Можна без по батькові, – хлопець озирається на всі боки.

– Де руки сполоснути? А то тут у вас у під’їзді всякої зарази, напевно, сила-силенна.

Потім пішли до столу. Я, треба сказати, розстарався на славу – м’ясо приготував, пару салатиків, нарізку поставив … Ну і півлітра міцненькогонапою, як без цього! Правда, не думав я, що Вадим буде за кермом, ну та гаразд.

– А це що за таке пійло? – наречений дочки покрутив у руках пляшку і скорчив незадоволену пику.

З цими словами гість витяг зі свого пакета пакет якогось закордонного напою і з гордим виглядом поставив його на стіл. Частування теж розкритикував. Сказав, що їстівно, але далеко до ресторану.

Потім пройшовся по меблях, заявивши, що, мовляв, дуже жорсткі стільці.

– Пилюки в них, напевно, море, – видав хлопець, гордо хіхікнувши. Далі перейшов на квартиру як таку. Гидливо оглядав стіни, потім прислухався до скрипів, що видавалися статевими дошками.

– Господи, як ви тут живете! Як взагалі можна жити за подібних умов?

– А що не так? – звісно, ​​я зрозумів, що має на увазі потенційний зять, але вирішив «дотиснути».

– Все не так. Я навіть перераховувати не буду. Убогий ви, Борисе Сергійовичу. І живете убого. Добре, що хоч нормальну людину на своєму шляху зустріли, – Вадим самовдоволено кивнув у бік притихлої Марини. – Ось вам…

Хлопець витяг із портмоне кілька купюр і простяг їх мені. «Купіть хоч нормальної», відважив гість коментар царственим тоном.

Грошей не взяв. Розводити дискусію теж не став. Просто вигнав самовдоволеного хлюща, сказавши дочці, що вона, якщо хоче, може провалювати разом із ним. Відмовилася. Пояснила потім, що сама не очікувала такої поведінки «коханого».

Втім, нема чого дивуватися. Гроші йому, мабуть, дісталися легко, він і намагається самостверджуватись за рахунок людей небагатих. Тих, які не можуть дозволити собі жити у напускній розкоші.

КІНЕЦЬ.