— Я продав її, — сказав я дружині, дивлячись у підлогу.

— Що ти продав?

— Маруся відклала чашку чаю і подивилася на мене широко розплющеними очима.

Я мовчав, відчуваючи, як серце гупає десь у горлі.

— Колекцію, — вимовив я нарешті.

— Колекцію? Нашу родинну колекцію? — голос її став різким.

— Володю, ти ж обіцяв зберегти її для наших дітей!

Я не міг дивитися їй в очі.

— Мені потрібні були гроші.

Маруся мовчала. Її погляд сповнився не гніву — гірше. Там було розчарування.

Як я докотився до цього моменту?

Колекція антикваріату, що належала моїм батькам, була не просто набором старих речей. Вона була спадщиною. Дідуся й бабусі вже давно не стало, але кожен експонат, кожен старовинний годинник, кожна вишукана статуетка мали свою історію, яку батько розповідав мені ще з дитинства.

— Пам’ятай, Володю, — казав він, — ці речі для нас — не просто майно. Це символ нашої родини, нашої праці. Колись вони допоможуть тобі, якщо буде скрута.

Я не думав, що ця скрута настане так швидко.

Останній рік був складним. Бізнес, який я намагався підняти, зазнав краху. Заборгованість зростала. Я приховував це від Марусі, не хотів її засмучувати. Вона довіряла мені, вірила, що я впораюся.

А потім прийшов лист від банку.

“Володимире Івановичу, у зв’язку із простроченням виплат за кредитом”.

Я знав, що варіанти закінчилися.

— Володю, я питаю: кому ти продав? — повторила Маруся, її голос здригнувся.

— Я… знайшов покупця через знайомого. Він дав хорошу ціну.

Це була брехня.

Я продав колекцію значно дешевше, ніж вона того коштувала. Але гроші потрібні були терміново.

— Скільки?

Я назвав суму.

Вона ахнула.

— Це… це ж удвічі дешевше за її реальну цінність!

Я мовчав.

Звісно, я спершу намагався знайти покупця, який би оцінив колекцію справедливо. Я навіть звертався до кількох антикварів, але коли почув, скільки часу знадобиться для оцінки та продажу, зрозумів — чекати ніколи.

Той чоловік, Олексій Петрович, здавався солідним.

— Ви ж розумієте, пане Володимире, — казав він, поглядаючи на статуетки, — це досить специфічний товар. Продати його важко, ризики великі.

— Але ж ви самі сказали, що це цінні речі! — заперечив я.

Він лише розвів руками.

— Звісно. Але ринок зараз нестабільний. Можу запропонувати вам…

Сума, яку він назвав, змусила мене стиснути кулаки.

Але я погодився.

Тепер я стояв перед Марусею, яка не могла повірити в мій вчинок.

— А як же твої батьки? Вони ж довірили тобі цю колекцію!

Я похитав головою.

— Вони не знають…

— Що? — її голос зірвався.

— Я не сказав їм… Я… боявся.

Маруся підвелася.

— Боявся? Володю, це була спадщина нашої родини! Як ти міг?

Вона вийшла з кімнати, грюкнувши дверима.

Я не спав тієї ночі. Гіркота підбиралася зсередини.

Наступного ранку Маруся мовчки готувала сніданок, уникаючи мого погляду.

— Марусю, — почав я, — я розумію, що вчинив погано…

Вона мовчала.

— Але я зробив це заради нас. Ми мали борги.

Вона нарешті глянула на мене.

— Борги? А чому я дізнаюся про це лише зараз? Ми ж родина, Володю!

Я зітхнув.

— Я не хотів, щоб ти хвилювалася.

— І що тепер? Як ми подивимося в очі твоїм батькам?

Я не знав відповіді.

Через кілька днів ми поїхали до батьків. Я розумів, що більше не можу тягнути з правдою.

Мама зустріла нас із теплою посмішкою. Батько, як завжди, сидів у своєму улюбленому кріслі з газетою.

— Ну, сину, як справи? — запитав він, помітивши мій напружений вигляд.

Я сів навпроти й відчув, як піт виступає на лобі.

— Тату! Мамо! — голос зрадницьки затремтів. — Я… продав колекцію.

Мама знітилася.

— Як продав?

— Нам потрібні були гроші…

Батько мовчав. Його обличчя залишалося спокійним, але в очах з’явилася крижана пустка.

— І за скільки?

Я назвав суму.

Мама скрикнула.

— Володю, та це ж… це ж…

— Значно дешевше, ніж вона коштує, — закінчив за неї батько.

Запала тиша.

Нестерпна, важка.

Нарешті батько промовив:

— Ми довірили тобі. І що тепер?

— Я… я поверну все, обіцяю!

Мама лише зітхнула, а батько похитав головою.

— Ти вже зрадив нашу довіру, сину.

Маруся не розмовляла зі мною ще кілька днів. Вона лише мовчки спостерігала за тим, як я намагався владнати ситуацію.

Я знайшов номер того самого Олексія Петровича.

— Пане Олексію, я б хотів викупити колекцію назад.

Його сміх був холодним.

— Володимире Івановичу, ви підписали договір. Угода відбулася.

— Але ж… я готовий заплатити більше.

— Вибачте, це вже не обговорюється.

Того вечора я сидів на кухні, тримаючи голову в руках.

Маруся підійшла й поклала руку мені на плече.

— Володю… Я бачила, як ти стараєшся. Я розчарована, але… ти все ще мій чоловік.

Я підвів голову.

— Ти пробачаєш мене?

— Час покаже, — тихо відповіла вона. — Але я хочу, щоб ти виправив це.

Я вирішив зробити все, щоб повернути їхню довіру.

Як ви думаєте, чи зможу я колись відновити довіру своїх близьких? Чи можливо виправити такі помилки? Поділіться своєю думкою в коментарях.

Джерело