Я виріс без батька, і мене виховували мама та бабуся. Точніше, бабуся доглядала за мною, поки мама працювала на трьох роботах, щоб заробити хоч якусь копійку. Дні ми могли не бачитися: вдень мама працювала на заводі, потім йшла на нічне чергування до лікарні, а ще розносила пошту по селі.

Вона пожертвувала всім заради мого щасливого дитинства. Завдяки мамі в мене були модний одяг, спортивний велосипед, новий ноутбук і безліч машинок. Ми навіть їздили влітку на море, до Одеси.

Я намагався допомагати їй у всьому: випасав корів, рубав дрова, працював на городі, ремонтував хату з сусідами. І, звісно, добре вчився в школі. Однак, після екзаменів мені не вистачило кількох балів, щоб вступити на бюджет до університету. Хотів їхати на заробітки до Польщі, щоб оплатити навчання, але мама продала половину городу, щоб дати мені гроші:

— Сину, це для тебе. Ти ж завжди мріяв жити у столиці. Ну яке тут у тебе життя, у цьому маленькому селі?

Після першого курсу я залишився в Києві та шукав роботу. Працював вантажником, офіціантом, писав курсові та дипломні для одногрупників. На зароблені гроші купував мамі подарунки: одяг, взуття, а на її 40-річчя подарував гарні сережки.

— Господи, сину, ти що, банк пограбував? — здивувалася вона.

— Ні, мамо, це для тебе. Ти гідна найкращого.

Коли в мене з’явилася дівчина, я вже не міг так багато часу приділяти мамі. Ми з Аліною гуляли разом, ходили в кафе, кінотеатри, і подарунки для неї обходилися недешево. Але мама не ображалася, що я рідше телефонував чи приїжджав додому.

На наше весілля мама подарувала велику суму грошей — продала пай і використала заощадження. Нам вистачило, щоб купити гарну квартиру в передмісті Києва.

Пройшли роки. У мене бізнес, дружина в декреті, справ безліч. І я став забувати дзвонити мамі, запитати, як у неї справи, чи потрібна допомога.

Три дні тому я зовсім забув про її день народження. Увесь день був у роботі: зустрічі з партнерами, конференції, документи. Коли поглянув на календар, аж закричав від злості на себе. Кинув усе, купив 101 троянду, поклав у конверт 5 тисяч гривень і помчав до мами.

Приїжджаю — двері не відчиняють, у хаті темно. Серце завмерло, хотів уже вибивати двері. І тут за спиною чую:

— Сину, ти що? Що сталося?

— Мамо! Де ти була? Я телефонував, а ти слухавку не брала.

— Та була в церкві на вечірній службі, потім до Нюрки на каву зайшла.

— А телефон?

— Упав у відро, коли воду набирала. Віднесла в ремонт. Та й навіщо він мені? А ти чого приїхав?

— Вибач, мамо, я забув тебе привітати. Закрутився на роботі…

— Сину, і ти зараз тут? Заходь, у мене є тортик, зараз зроблю чай. Ти, мабуть, дуже втомився з дороги.

Мама навіть не згадала про день народження, лише питала про дитину, дружину, мої справи. Вона категорично відмовлялася приймати гроші, але я все одно тихенько поклав конверт у її сумку перед від’їздом.

Я зрозумів, що маю найкращу маму в світі. І пообіцяв собі, що ніколи більше не забуду про неї і завжди буду підтримувати.

КІНЕЦЬ.