Я приїхала в свої рідні Чернівці з Італії всього на два тижні, бо маю дещо по документах зробити. Ну звісно, що мені хотілося, щоб невістка, яка, до речі, живе в моїй хаті з сином, гарно мене прийняла. Вони ж знали про мої плани, і не за тиждень я їх попередила, а за більше ніж місяць. Але на зло мені забронювали якийсь готель з басейном, щоб мене не бачити. А в перший день, як тільки я приїхала, вона мене борщем годувала, який був без м’яса. – Я завжди готую без м’яса і додаю квасолю, – наголосила Уляна. – А буряка я щось не бачу, – продовжила я, бо сил їсти цю “зупку” не було

Я приїхала в свої рідні Чернівці з Італії всього на два тижні, бо маю дещо по документах зробити. Ну звісно, що мені хотілося, щоб невістка, яка, до речі, живе в моїй хаті з сином, гарно мене прийняла. Вони ж знали про мої плани, і не за тиждень я їх попередила, а за більше ніж місяць.

Але на зло мені забронювали якийсь готель з басейном, щоб мене не бачити. А в перший день, як тільки я приїхала, вона мене борщем годувала, який був без м’яса.

– Я завжди готую без м’яса і додаю квасолю, – наголосила Уляна.

– А буряка я щось не бачу, – продовжила я, бо сил їсти цю “зупку” не було.

– Буряк дуже взимку довго вариться. Я його не даю, а щоб червоненький, додаю більше томату.

Я здивована, бо таку “ґаздиню”, як Уляна, зі свічкою в наших Чернівцях не знайдеш, а мій син таки умудрився.

І це тільки початок. Я ще й дізналася, що вони дітей узяли з собою в той готель, а мене залишили! Щоб не сумно було, підкинули мені “компанію” – стареньку бабусю Уляни, якій потрібно їсти приносити раз на день. І це на моїх два тижні в рідному домі!

Я ходила по хаті, ледве стримуючи обурення. Кожен куток – мій, куплений мною, відремонтований за мої гроші! І що я маю тепер? Жити, як гість, у власному домі? Ще й за старенькою доглядати?

– То ви справді поїхали? – запитала я в Уляни по телефону, бо її навіть не було вдома.

– Так, у нас бронь, ми вже виїхали.

– І ти серйозно вважаєш, що це нормально?

– А що такого? Ви ж у хаті, бабуся спокійна, я залишила все необхідне.

– А мені що залишила? Я приїхала додому, а не в чужий дім!

– Ой, не починайте, – відмахнулася вона. – У нас відпочинок, діти щасливі, все добре.

Я навіть не знала, що відповісти. Це був подив.

Наступного ранку я принесла тій бабусі їжу, але в голові було одне – як швидше виїхати назад в Італію.

– Ой, дитино, добре, що хоч ти є, – зітхнула старенька, коли я поставила тарілку перед нею. – А то моя онучка… Ну, ти й сама бачиш…

– Бачу, бабусю, бачу, – скривилася я.

Знаєте, мені стало навіть шкода цю стареньку. Виходить, що вона теж нікому не потрібна, так само, як і я зараз.

Але сидіти тут і миритися з таким ставленням я не збиралася.

Я набрала італійську авіакомпанію, взяла квиток назад, навіть не попереджаючи ні сина, ні його дружину.

В аеропорту вже чекала, коли відкриється посадка, і думала – от кому я зробила добре, що дозволила їм жити в моєму домі? Чому вони так до мене ставляться?

Може, я винна, що поїхала колись на заробітки і дала їм усе готове?

А може, вони просто такі люди – без вдячності, без совісті?

Чи варто їм і далі дозволяти жити в моєму домі, якщо мене там не раді бачити?

Що б ви зробили на моєму місці?

Джерело