Я приїхала до Іспанії, щоб допомогти своїм дітям. Вони потребували моєї підтримки, і я залишила своє здоров’я, свої звички та комфорт, аби бути поруч. Я працювала, піклувалась про них, робила все, щоб їм було краще. Але коли настала важка хвилина, коли мені знадобилась операція, я зрозуміла, як сильно я помилялася. Ніхто з них не був поруч, коли я захворіла. Діти, яких я так любила і заради яких віддала все, зникли. Ті, кому я допомагала, навіть не поцікавились, як я себе почуваю, не запропонували свою допомогу. Мені довелося вирішувати всі проблеми самій. Я була залишена на самоті зі своїми болями та переживаннями. Я зрозуміла, що всі ці роки віддачі не були взаємними. Я почала відчувати біль, не тільки фізичний, а й душевний. Адже я віддала їм свою силу та енергію, а коли мені стало погано, вони навіть не спромоглися запитати, як я. Так, я допомогла їм у всьому, що могла, але чому не було взаємності, коли я потребувала цього найбільше? Це важке і болюче питання, яке я ставлю собі кожен день. І тепер я знаю, що треба більше думати про себе і своє здоров’я, бо врешті-решт, залишатимешся на самоті, коли цього не чекаєш.
Вперше до Іспанії я поїхала 22 роки тому. Була вже не молода, але вибору не було. Чоловік часто пиячив і через це втратив роботу. Мені доводилося сама думати про майбутнє дітей. Вчительська зарплата — це сміх. Мала син вступати до університету, а доньці вже було 15 років, і я не могла собі дозволити сидіти без діла.
Тому вирушила. Працювала дуже тяжко. Спочатку доглядала за дуже огрядною пані, яка була прикута до ліжка. Постійно доводилось її піднімати, що призвело до серйозних проблем зі спиною. В результаті — дві грижі. Але не могла дозволити собі лікуватися, бо ж гроші треба було заробляти. Тому робила собі уколи знеболювального та йшла далі.
Подруга все час дивувалася і попереджала:
— Ти що, вважаєш, що якщо не зможеш ходити, діти тебе будуть доглядати? Вони тебе просто забудуть!
— Та ні, мої такі не зроблять, — відповідала я, вірячи, що моя сім’я завжди буде поряд.
Але роки йшли, а моє здоров’я погіршувалось. Кілька разів мене навіть забирали до лікарні, але я не могла дозволити собі залишити роботу, адже мусила годувати дітей. Врешті-решт, я купила сину та доньці по квартирі, допомагала їм грошима, і раділа, що вони мають нормальне життя.
Півроку тому мене знову скрутило на роботі. Лікар сказав, що без термінової операції я не зможу ходити. Операція в Іспанії — надто дорога, тому я вирішила повернутись додому. Попередила доньку, щоб зустріла мене на вокзалі. Чотири роки тому я купила їй машину, і думала, що вона буде поруч.
Та коли я приїхала, на автостанції нікого не було. Я почала дзвонити доньці, а вона просто проспала.
— Мамо, бери таксі, їх там багато, — сказала вона.
— Але ж таксі обійдеться мені в добру суму!
— Ну, нічого, ти ж з грошима, — відповіла донька.
Я завжди була економною, тому вирішила не витрачати зайвих грошей і потягла важку валізу на маршрутку. Коли ж я дісталася до своєї квартири, то була шокована. Чотири роки тому, коли мій чоловік помер, діти запропонували зробити ремонт у моїй квартирі, щоб я мала нормальні умови, коли повернуся. Я надіслала їм чималу суму грошей на це.
Але що я побачила? Шпалери переклеїли, підлогу не міняли, а сантехніка залишилася стара радянська. Всі гроші, які я їм дала, виявились витраченими не за призначенням.
Це було важким ударом для мене, бо я насправді вірила, що вони зроблять усе, щоб я відчувала себе комфортно після всього, що я для них зробила.
КІНЕЦЬ.