— Ти серйозно не скуштуєш ці канапки з “ікрою”? — перепитала Катя, ледь прикриваючи долонею рум’яну щоку.

— Ні, дякую, — відповіла я і невдоволено скривилася.

— Не хочу я напихати свій шлунок якоюсь штучною субстанцією. Мені вистачить і нормальної їжі, от хоч би й цієї картоплі з відбивною, що твоя мама приготувала.

Я спеціально прийшла до Каті, аби провести час за дівчачими теревенями, а не щоб героїчно змагатися зі штучною червоно-чорною масою, яка претендує на “делікатес”. Її канапки виглядали, звісно, яскраво, аж сяяли ніби поліровані. Та я лише уявила, які там барвники, підсилювачі смаку й чорт знає що ще.

— Ой, диви яка пані, — пирхнула Катя, одразу ж почервонівши чи то від досади, чи від сорому. — А потім ти ще дивуєшся, чому я тебе “буржуйкою” називаю.

— Можеш називати, як завгодно, — похитала я головою, — але ти сама знаєш, що це не справжня ікра, а якась дешева підробка. Чомусь не маю бажання “напихатися” подібним.

Насправді я не з тих, хто за кожної нагоди хизується своїм доходом чи робить вигляд, що “мені все по кишені”. Просто я давно вирішила для себе: хочу їсти менше, але якісно. Мені простіше купити шматочок нормальної риби, аніж відрами поглинати невідомо яку “копчену” продукцію.

— У нас гостина, — почула я теплий голос Катіної мами, яка саме заходила на кухню з мисочкою салату. — Дівчата, беріть, не соромтеся. Салат зі свіжих овочів, все з ринку.

— О, дякую, — усміхнулася я. — Це, мабуть, найкраще, що можна з’їсти без страху.

Я почала активно накладати салат. Тим часом Катя все ще дулася, бо, видно, їй неприємно, що я нехтую канапками. На столі розкладені різнокольорові страви, які, здавалося б, мали запаморочити голову апетитними ароматами. Але моїй уяві більше був помітний той зайвий блиск: ну надто вже «промисловий».

— А ти навіть рибку не спробуєш? — продовжувала Катя, підсунувши до мене тарілку з копченою «красунею». — Подивися, як вона виблискує.

— Та я бачу, — зітхнула я. — Проблема в тому, що надто сильно виблискує. Напевно, відблиск від якихось хімічних розчинів, що в них її вимочували.

Катя фиркнула. Я припустила, що їй і самій стає лячно від думки, у чому ця риба насправді “коптилася”, але гордість не дозволяє зізнатися. Вона ж влаштувала гостину й хотіла виглядати «на рівні», навіть якщо це «рівень» дешевих підробок.

— Ну, добре, але потім не кажи, що я тебе не попереджала, — мовила я м’якше, аби не образити остаточно подругу. — Я не роблю зі свого шлунка смітник.

— А я, виходить, роблю? — миттєво обурилася Катя.

— Слухай, я цього не казала. Просто я не ризикую харчуватися продуктами сумнівної якості.

Коли мама Каті поклала мені на тарілку велику, рум’яну відбивну та гарнір з картоплі, в мене аж очі загорілися від полегшення. Принаймні раз не доведеться міркувати, чи не зляжу я потім. Мама Каті дійсно чудово готує, і якщо не «прикрасити» все цим химерним майонезно-барвниковим буйством, було б ідеально.

— Смакота! — щиро сказала я. — Дякую вам, це дійсно апетитно.

— Сподіваюся, що й Катя залишиться задоволеною, — стримано мовила її мама, зиркаючи на доньку.

Та Катя аж занадто демонстративно відкусила шматок тієї ж канапки й заходилася її жувати, хоча з виразу обличчя я зрозуміла, що, ймовірно, смак не такий, щоб прямо «вау». Скільки б не коштував такий «делікатес», а воно ж — суцільна хімія.

Щоби пом’якшити ситуацію, я запропонувала випити чаю з печивом, яке я принесла із собою. Воно без зайвих домішок, але й не найдешевше — у складі немає маргарину чи якихось сумнівних добавок. Мама Каті радо погодилася, заварила чай, і ми всі дружно посунули до іншого краю стола.

— Цікаво, — заговорила Катя, кладучи печиво до себе в чашку. — Ти ж не думаєш, що я спеціально тягну додому все найдешевше й “токсичне”? Ну, буває, що хочеться отак, розумієш, “щось особливе” на вигляд.

— Звісно, я розумію бажання зробити все гарним, — відповіла я. — Та мені привабливість продуктів важлива тільки тоді, коли вони справді корисні чи бодай безпечні.

— Так, я вже зрозуміла, — вона зітхнула. — Ну, ти тоді прямо леді.

Я не втрималася від сміху. Мабуть, я й справді леді в тому сенсі, що не хочу запихатися чим завгодно. Але ж це не означає, що вважаю себе вищою за інших. В мене просто інші можливості й пріоритети.

— Добре, — раптом заявила Катя, — якщо прийду до тебе, то теж буду прискіпливо обирати, що їсти. А раптом мені не сподобається твоя «дорога натуральність»?

— Будь ласка! — я розвела руками. — У мене все, принаймні, справжнє. Нехай менше, зате точно не «пластмаса».

Відчувши, що гостра фаза конфлікту згасає, я взяла чашку з чаєм і з насолодою ковтнула ароматного напою. Пригадала, як минулої неділі у нас вдома була міні-вечірка, я пригощала невеликою порцією червоної ікри, але то була ікра з перевіреного магазину, хоч і дорога. Натомість жоден гість не скаржився на зайву хімічність.

— Не злися, — додала я м’якше. — Я не хочу тобі доводити, що ти харчуєшся погано чи що мені “все можна”. Просто ти мене покликала, я прийшла, подивилася на цей «розкішний» стіл і одразу зрозуміла, що більшість страв — явно синтетика. Сподіваюся, ти не ображатимешся, що я прямо кажу.

Катя знизала плечима, скрививши губи в легкій гримасі. Мабуть, всередині їй і досі прикро, але принаймні я не мушу з’їдати щось на зло собі, аби не ранити хазяйські почуття. Честь дорожча.

Урешті-решт вона теж розслабилася й випила кілька ковтків чаю. Її мама, побачивши, що всі більш-менш порозумілися, подалася дивитися телевізор у кімнату. Ми з Катею залишилися вдвох.

— Знаєш, — почала вона, крутячи в руках кружку, — може, й правда, мені варто було купити щось просте й свіже. Та хотіла, щоб виглядало «кльово».

— Ну, воно й виглядає, але давай подумаємо, що є важливішим. Я, наприклад, переконана: краще натуральне, нехай і без яскравих барв.

Я глянула на Катю: вона сиділа у світлій футболці з усмішкою, в очах вже не було гніву. Урешті, ми ж подруги — важливо, щоб залишалися порозуміння й дружба, а не битва за звання «хто вибагливіший».

Час, який я провела у неї, все-таки не пропав дарма. Я чудово наїлася домашньою картоплею з відбивною, пригостила друзів хорошим печивом і випила смачного чаю. А на всі «шедеври» зі штучного супер-маркетного сегмента просто махнула рукою.

Коли зібралася додому, Катя мовила:

— Дякую, що прийшла. Наступного разу, може, й я куплю щось натуральніше.

Я усміхнулася:

— Та купуй, що хочеш. Лиш знай: мій шлунок — не поле для експериментів.

Ми попрощалися, й у коридорі я ще почула, як Катина мама з полегшенням зітхнула: «Слава Богу, що обійшлося без грандіозних сварок!»

Так, обійшлося. Але тепер я думаю: а чи ви, дорогі читачі, колись опинялися в схожій ситуації, коли гостинність перетворювалася на змагання за сумнівними делікатесами? Чи буває, що ви відмовляєтеся від чужої їжі, бо не довіряєте її якості, і як при цьому пояснюєте свою позицію? Поділіться своїми історіями!

Джерело