— Леро, я хотів з тобою поговорити про дещо важливе. Про Кирила.

Дмитро підійшов до неї ззаду, коли вона сиділа у глибокому кріслі з книжкою. Він поклав руки їй на плечі, і його дотик був показово ніжним, майже підлесливий.

Валерія не повернула голови, лише повільно вклала шовкову закладку між сторінками й закрила книжку, поклавши її на столик поруч. Вона не любила, коли її відривали від читання — і він це знав. Цей жест був його першим ходом у ретельно продуманій партії.

— Я слухаю, Діма, — її голос був рівний, без натяку на роздратування, але й без жодного тепла. Голос людини, готового вислухати діловий звіт.

Він обійшов крісло й сів на підлокітник, намагаючись виглядати розслаблено і зразково по-батьківськи. Його обличчя набуло саме того виразу, який він репетирував перед дзеркалом: суміш ентузіазму і легкої, світлої печалі.

— Ти ж знаєш, хлопець школу закінчує. Такий важливий етап у житті. Перехідний момент. Йому зараз як ніколи потрібні враження, потрібен поштовх, щоб зрозуміти, чого він хоче від життя, куди рухатися далі. Він же у нас розумничок, світ має його побачити.

Валерія мовчала, її погляд був спрямований прямо перед собою, на темний прямокутник вимкненого телевізора. Її нерухомість змушувала Дмитра говорити більше й швидше, заповнюючи тишу словами, як засипають яму землею.

— Він буквально горить цим, Леро. Тур Європою на все літо. Уявляєш? Париж, Рим, Прага… Він зможе побачити Лувр, Колізей… Це ж не просто канікули, це внесок. Внесок у його майбутнє, у його світогляд. Це той самий шанс, який трапляється раз у житті. Після такого він повернеться іншою людиною — дорослою, цілеспрямованою. Ми ж хочемо для нього найкращого, правда?

Він зробив паузу, очікуючи бодай якоїсь реакції. Але її не було. Вона ніби перестала дихати. Він відчув, як його ретельно збудована промова починає розсипатися в цій приголомшливій тиші, і поспішив перейти до головного, поки не втратив увесь запал.

— Загалом, його мама, звісно, дає частину. Я теж усе, що зможу, зберу. Але сума там… значна. Сама розумієш — перельоти, проживання, харчування на три місяці. Залишається нестача, досить велика. Я подумав… у тебе ж є заощадження. Для нас, для нашого майбутнього. А це і є наше майбутнє, Леро. Найсправжніше.

Він завершив. Він виклав усі карти. Він зіграв на її ймовірній любові до «сім’ї», на її відповідальності, на її здоровому глузді, подавши витрату як вигідну інвестицію. Він чекав.

Валерія повільно повернула до нього голову. Її обличчя було схоже на маску зі слонової кістки — ідеальні риси, позбавлені будь-яких емоцій. Вона дивилася йому просто в очі, і її погляд був таким холодним і ясним, що йому стало ніяково.

— Це твій син, Діма, а не наш! Я не збираюся оплачувати дорогі поїздки на канікули чужій дитині! У нього є мама і ти! Усе!

Слова впали в тишу кімнати, як уламки льоду. Вони були вимовлені без крику, без злості — з убивчою, діловою констатацією факту. Дмитру ніби вдарили під дих. Він очікував суперечок, вмовлянь, докорів, але не такого прямого, відсічного удару.

— Що? — перепитав він, хоча чудово все почув. — Як ти можеш так говорити? Чужій? Він же живе з нами половину часу! Він мій син!

— Саме так. Твій.

— Ти просто… ти ніколи його не приймала! Я завжди це відчував! — він підскочив і почав ходити кімнатою. Його награна спокійність змінилася щирим, вразливим гнівом. — Для тебе він завжди був завадою! Додатком до мене! Яка ж ти черства, Валеріє! У тебе взагалі є серце?

Вона дивилася на його метання з тим самим крижаним спокоєм, який дратував його найбільше.

— Я прийняла його як сина мого чоловіка, — відрізала вона, і в її голосі прорізалася сталь. — Але я не його мати й не його спонсор. Ти і його рідна мати несете за нього фінансову відповідальність. Не я. І якщо ти ще раз спробуєш залізти в мою кишеню заради потреб своєї колишньої родини — ми говоритимемо не про поїздку Кирила, а про твою поїздку з моєї квартири.

Погроза, що повисла в повітрі, була настільки реальною, що на мить вибила з Дмитра весь його праведний гнів. Він застиг посеред кімнати, ніби врізався в невидиму стіну. Він очікував чого завгодно — криків, сліз, торгу — але не цього холодного, ділового ультиматуму. Зрозумівши, що прямий тиск не спрацював, він миттєво змінив тактику. Його обличчя стало стражденним, плечі опустились, а голос набув трагічних, оксамитових ноток. Він вирішив обійти з флангу — вдарити по їхньому спільному минулому.

— Я не можу повірити, що чую це від тебе, Леро, — почав він тихо, хитаючи головою, мов розчарований мудрець. — Від тієї самої жінки, яку я покохав. Куди все поділося? Пам’ятаєш, як ми починали? У нас не було нічого, крім одне одного. Ми були командою. Ми мріяли разом. Що з тобою зробили ці гроші, ця твоя кар’єра? Вони замінили тобі серце?

Він підійшов до вікна, театрально сперся рукою об раму і подивився на вечірнє місто. Це був дешевий сценічний жест, але він вкладав у нього всю свою віру.

— Я дивлюсь на тебе й не впізнаю. Ти стала жорсткою, розважливою. Усе вимірюєш у цифрах, у вигоді. А де ж душа? Де просте людське тепло? Мова ж не про гроші, ти не розумієш! Йдеться про те, що мій син, моя кровинка — для тебе всього лише стаття витрат. Тягар. Ти дивишся на нього й бачиш тільки проблему, яку я приніс із минулого.

Валерія мовчки спостерігала за цією виставою. Вона дала йому виговоритись, дозволяючи йому дедалі глибше загрузати у власній брехні. Коли він зробив драматичну паузу, вона порушила тишу, і її голос був таким самим рівним і спокійним, як і раніше.

— Я пам’ятаю наш початок дуже добре, Діма. Пам’ятаю, як працювала на двох роботах, поки ти шукав себе й писав черговий «геніальний» бізнес-план. Пам’ятаю, як закривала кредит, який ти взяв на свій провалений проєкт інтернет-магазину. І прекрасно пам’ятаю, як оплачувала твої борги по аліментах, коли ти запевняв мене, що це «тимчасові труднощі». Тож не треба говорити мені про наше спільне минуле. Воно в нас було дуже різним.

Кожне її слово було точним, вивіреним уколом, що влучав точно в ціль. Вона не заперечувала його емоції — вона знищувала їх фактами. Дмитро відчув, як земля знову йде з-під ніг. Його спроба зіграти на почутті провини обернулась проти нього.

— Тобто ти тепер мені цим дорікаєш? — його голос задзвенів від образи.

— Ти все порахувала! Кожну копійку! Ти не допомагала мені — ти купувала мене! Купувала моє приниження, щоб потім отак, у потрібний момент, тицяти мені ним в обличчя!

— Я не дорікаю. Я констатую, — її погляд був абсолютно прямим.

— Мої гроші не зробили мене безсердечною, Діма. Вони просто дуже чітко показали різницю між нами. Я вмію їх заробляти й нести за них відповідальність. А ти вмієш тільки гарно говорити про мрії — свої чи чужі — і чекати, що хтось інший їх оплатить.

Вона встала з крісла. Її рух був плавним і впевненим. Вона підійшла до дорогої акустичної системи, що займала майже всю стіну — предмета гордості Дмитра. Провела пальцем по глянсовій поверхні колонки.

— Ти правий. Батько має бути готовим на все заради мрії свого сина. Це дуже благородно. У мене є ідея. Ця система коштує близько ста тисяч. А твоя колекція годинників, яку ти зберігаєш у сейфі, — ще щонайменше тисяч на вісімдесят. Цього більш ніж достатньо на тур для Кирила, ще й залишиться. Ти ж готовий на це, правда? Заради сина. Продай їх.

Пропозиція Валерії була не просто рішенням — вона була вироком. Вона не просто запропонувала йому вихід — вона піднесла до його обличчя дзеркало, в якому відбилася вся його егоїстична, інфантильна натура. Продати те, що він любив, те, що визначало його статус у власних очах, заради сина? Цього в його сценарії не було. Лють, змішана з панікою, накрила його.

— Ти… ти просто знущаєшся! — видихнув він, відступаючи від колонок, наче вони були розпеченими. — Ти хочеш відібрати в мене останнє, що в мене є! Мої речі, моя музика… це частина мене! Ти хочеш, щоб я повністю розчинився, перетворився на твою тінь, а потім ти викинеш мене, коли від мене нічого не залишиться! Ти цього добиваєшся?

Він дивився на неї з ненавистю, але в глибині його очей плав страх. Він програвав. Усе. Його логіку розбили, його спроби тиснути на жалість висміяли. У нього залишався останній, найгірший козир. Той, який він беріг на крайній випадок. І цей випадок настав. З виглядом людини, яка йде на крайні заходи заради святого діла, він витягнув із кишені телефон.

— Ти не залишила мені вибору, Леро. Ти сама цього захотіла.

Його палець швидко забігав по екрану. Він знайшов контакт «Син» і натиснув на виклик. Поки тривали гудки, він кинув на Валерію погляд, повний мстивого тріумфу. Він бачив, як вона трохи напружилась, як її пальці міцніше стиснули підлокітник крісла. Він переможно усміхнувся про себе. Він знайшов її слабке місце.

— Кириле, привіт! — його голос миттєво змінився: став теплим, бадьорим і люблячим. — Слухай, ти не міг би зараз до нас заскочити? Буквально на пів годинки. Та ні, все добре, все чудово! Просто є одна розмова, дуже важлива для тебе. Давай, чекаємо.

Він завершив виклик і поклав телефон на стіл із виглядом людини, яка щойно запустила незворотний процес. Більше він не сказав ані слова. Просто сів у крісло навпроти неї й став чекати, насолоджуючись напругою, яку сам створив. Він перетворив їхню квартиру на сцену, а себе — на режисера. Тепер їй доведеться грати за його правилами.

Кирило приїхав за двадцять хвилин. Високий, трохи зсутулений сімнадцятирічний хлопець із палаючими розумними очима й модною зачіскою. Він увійшов до вітальні з легкою усмішкою, але одразу відчув густу, важку атмосферу. Питально подивився на батька, потім — на застиглу в кріслі мачуху.

— Привіт, — сказав він невпевнено.

— Тату, ти кликав? Щось трапилось?

Дмитро підскочив, обійняв сина за плечі й підвів ближче до Валерії. Його обличчя випромінювало фальшиву привітність.

— Сідай, сину, сідай. Нічого не трапилось, навпаки! Ми тут із Лерою якраз обговорювали твою поїздку. Твою мрію.

Кирило з надією подивився на Валерію. Її обличчя залишалося непроникним.

— Розумієш, у чому справа, — продовжував Дмитро, граючи свою роль, — Валерія, звісно, дуже за тебе рада. Але вона… сумнівається. Вона прагматична людина й хоче бути впевненою, що це справді важливо для тебе, а не просто юнацька примха.

Що ти повернешся звідти з новими цілями, з новими ідеями. Я їй усе пояснив, але, думаю, буде краще, якщо ти сам їй розкажеш. Розкажи, як ти це бачиш. Що це тобі дасть. Давай, не соромся.

Це була геніальна у своїй підлості пастка. Він виставив Валерію не жадібним стервом, а суворим, але справедливим ментором, а сина перетворив на прохача, який має довести цінність своєї мрії.

Кирило, не бачачи подвійного дна, охоче повернувся до дружини батька. Його обличчя засяяло щирим ентузіазмом.

— Леро, це справді дуже важливо для мене! Я вже склав увесь маршрут. Я ж не просто хочу по барах тинятись, я хочу в Д’Орсе зайти, побачити імпресіоністів наживо, а не в підручниках. Я хочу посидіти на Іспанських сходах у Римі, відчути історію. Розумієте, це… це як перезавантаження перед університетом.

Я хочу зрозуміти, ким хочу стати. Можливо, архітектором, як дід. А для цього треба побачити велику архітектуру. Тато каже, що це шанс, і я це теж відчуваю. Я буду економити на всьому, чесно. Просто дайте мені цю можливість.

Він говорив гаряче, щиро, і саме ця щирість робила всю сцену ще огиднішою. Дмитро дивився на Валерію з очікуванням: «Ну давай, спробуй тепер відмовити дитині прямо в обличчя».

Валерія витримала довгу паузу. Вона перевела погляд із палаючих очей Кирила на самовдоволене обличчя свого чоловіка й знову на хлопця. Потім вона трохи нахилила голову й звернулась безпосередньо до хлопця. Її голос був спокійним і рівним, але в ньому не було ані краплі поблажливості, на яку розраховував Дмитро.

— Кириле. Твої мрії й плани чудові. І я щиро бажаю, щоб вони здійснилися. Але такі поїздки й такі можливості — це пряма фінансова відповідальність твоїх батьків. Твого батька, — вона зробила ледь помітний кивок у бік завмерлого Дмитра, — і твоєї мами. Я в цьому брати участі не буду. Це питання ти маєш обговорювати з ними. Тільки з ними.

Слова Валерії, сказані спокійно й чітко, зависли в повітрі. Вони були не адресовані Дмитру, але вдарили по ньому з силою молота. Кирило, що стояв посеред вітальні, завмер на мить. Його очі, сповнені ентузіазму, згасли — ніби в них вимкнули світло. На обличчі хлопця проступила густа фарба приниження.

Він усе зрозумів. Зрозумів, що був не прохачем, а знаряддям. Інструментом у брудній грі батька, який щойно з тріском програв. Він повільно перевів погляд на батька, і в цьому погляді було все: образа, розчарування й холодна, доросла зневага.

Не сказавши ані слова, Кирило розвернувся й мовчки вийшов із кімнати. Не було ляскання вхідних дверей — лише тихе клацання замка, яке прозвучало в мертвій тиші, як постріл.

Тиша тривала рівно десять секунд. Дмитро дивився на порожній дверний проріз, і його обличчя поступово спотворювалось. Маска люблячого батька спадала, оголюючи гримасу чистої, безсилої люті. Він повернувся до Валерії, і його голос, що зірвався на вереск, розірвав тишу.

— Ти! Ти чудовисько! Ти розумієш, що ти щойно зробила?! Ти принизила мого сина! Ти знищила його просто на моїх очах! Ти розтоптала його мрію, його душу! І все заради чого? Щоб показати свою владу? Щоб насолодитись тим, як ти мене топчеш?! У тебе немає серця, ти просто бездушна машина для заробляння грошей!

Він метався кімнатою, як звір у клітці, вивергаючи потік звинувачень. Він більше не намагався маніпулювати чи викликати жалість. Це був крик людини, з якої зірвали всі маски й виставили на загальний огляд його нікчемність.

— Я хотів як краще! Хотів, щоб він відчув, що в нього є родина! Що ти — частина цієї родини! Я намагався побудувати міст, а ти його підірвала! Тобі просто подобається завдавати болю! Тобі приносить задоволення бачити, як страждають інші! Ти завжди ненавиділа його, ти завжди ненавиділа моє минуле життя!

Валерія слухала. Не перебивала. Вона сиділа у своєму кріслі, і вперше за весь вечір на її обличчі щось змінилось. Це була не злість і не образа. Це було холодне, майже хиже задоволення. Задоволення хірурга, який переконався, що пухлина — злоякісна і потребує негайного видалення. Коли його потік слів почав стихати, перетворюючись на важке хрипіння, вона зупинила його. Не словом, а дією. Вона плавно підвелася, підійшла до столу й узяла свій ноутбук.

Дмитро замовк, розгублений. Він чекав крику у відповідь, але не цього ділового, спокійного жесту. Вона повернулася у крісло, відкрила ноутбук. Клацання клавіш стали єдиним звуком у кімнаті.

— Ти маєш рацію, — тихо сказала вона, не відриваючи погляду від екрана. Дмитро застиг у здивуванні. — Хлопець має побачити світ. Це буде для нього добрим уроком.

На його очах, на очах ошелешеного, нічого не розуміючого чоловіка, вона зайшла на сайт туристичного агентства. Кілька швидких кліків. Вона вибрала той самий тур Європою, про який мріяв Кирило. Париж, Рим, Прага. Три місяці. Ввела дані: Кирило Дмитрович. Оплатила повну вартість своєю карткою. Платіж пройшов миттєво.

Потім вона відкрила вкладку свого онлайн-банку. З найшла в контактах номер його колишньої дружини, який колись зберегла «на всяк випадок».

Вона переказала їй на рахунок суму, що значно перевищувала ту, що була потрібна на кишенькові витрати, з короткою приміткою: «На витрати Кирилу в Європі. Останній транш в рахунок аліментів на всі наступні роки».

Клацання ноутбука, що закривався, прозвучало остаточно і безповоротно. Валерія підняла на чоловіка свій холодний, ясний погляд.

— Я оплатила його поїздку. А тепер оплатиш рахунок ти.

У тебе є година, щоб зібрати свої речі й щезнути з мого життя. Назавжди. А це… Це був мій прощальний подарунок твоєму синові. Але для тебе він не буде безплатним, мій любий! Я не дозволю тобі винести з моєї квартири всю дорогу техніку, яку купувала для тебе роками!

Це не покриє ту суму, яку я щойно витратила, але частково компенсує. А тепер — забирайся й збирай свої шмотки, поки вони разом із тобою не полетіли з балкона!

Дмитро відсахнувся від дружини. Такого він не очікував навіть у найгірших кошмарах. Він зрозумів, що його безтурботне життя тут закінчилося, і що б він тепер не сказав — усе буде лише марною метушнею.

Тож він пішов робити саме те, що йому щойно сказала Валерія, бо знав — вона здатна на багато. І краще піти зараз, по-хорошому, бо якщо влаштовувати скандали й істерики — він залишиться взагалі без нічого. Навіть без трусів…

Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!