Був холодний осінній вечір. Я йшла додому після роботи, втомлена і трохи замерзла. На розі вулиці, біля маленької палатки з шавермою, я помітила чоловіка.

Він сидів на коробках, укутаний у стару куртку, і дивився на перехожих порожнім поглядом. Поруч з ним лежала пошарпана сумка і порожній картонний стакан.

Щось у його погляді зачепило мене. Я підійшла до кіоску, замовила шаверму та каву, а потім, недовго думаючи, купила ще один набір.

— Візьміть, — сказала я, простягаючи їжу та каву чоловікові. Він подивився на мене з подивом, потім повільно взяв пакет. Його руки тремтіли.

— Дякую, — прошепотів він хрипким голосом.

— Ви… ви не пошкодуєте. Я посміхнулася і вже хотіла піти, як він раптом попросив ручку, і написав щось на зім’ятому аркуші паперу. Простяг мені зім’яту записку.

— Візьміть. Прочитайте вдома. Я взяла папірець, дивуючись, але не стала нічого питати. Записка була складена в кілька разів, і я засунула її в кишеню, вирішивши розібратися пізніше.

Вдома, переодягнувшись і приготувавши вечерю, я нарешті згадала про записку. Розгорнувши її, я побачила нерівний почерк, виведений синьою ручкою: «Дякую за доброту.

Ви не знаєте, але сьогодні я мав найважчий день.

Я хотів здатися. Але ваш вчинок нагадав мені, що у цьому світі ще є світло. Нехай воно завжди буде з вами.

І пам’ятайте: іноді навіть маленький жест може змінити чиєсь життя». Я перечитала записку кілька разів. В очах стояли сльози. Я не чекала на такі слова.

Ця людина, здавалося, втратила все, але все ще могла бачити добро і подяку.

Наступного дня я знову пішла до того кіоску, але чоловіка там уже не було. Я питала у продавця, але він лише знизав плечима: — Він тут рідко з’являється.

Іноді приходить, іноді ні. З того часу я стала частіше звертати увагу на тих, хто потребує допомоги. І щоразу, коли я роблю щось добре, я згадую ту записку.

Вона досі лежить у мене в гаманці, нагадуючи, що навіть маленький вчинок може стати для когось променем світла в темряві.

КІНЕЦЬ.