Я працюю в Італії вже 15 років. П’ятнадцять років заробітків, прибирань чужих осель і готелів, миття посуду і догляду за літніми сеньйорами. 15 років недоспаних ночей, але – і надії. Надії на краще майбутнє для себе, для мами, для моєї молодшої сестри.

Усе почалося, коли тата не стало. Мені було всього 22 роки, а моїй сестрі Марині – лише 8. Мама залишилася сама, з купою боргів, яких натяглася на лікування, і з двома доньками, одна з яких ще навіть не розуміла, що сталося.

Я тоді тільки закінчила університет, планувала почати свою кар’єру, мріяла подорожувати й будувати власне життя. Але обставини змусили швидко подорослішати. Того року я вперше поїхала за кордон на заробітки.

Спочатку було неймовірно важко. І мова чужа, і люди, і культура. Мій перший рік тут я працювала в сім’ї – доглядала літню жінку з українським корінням. Це було важко фізично й морально.

Часто плакала в подушку, але витримувала. Знала, що вдома на мене чекає мама, що мої гроші оплачують Маринчині гуртки, одяг, шкільне приладдя.

Моя сестра виросла дуже гарною дівчиною. Вона вчилася добре, вступила в університет, навіть закінчила його. Я пишалася нею, адже частково це була й моя заслуга. Я платила за її навчання, знімала їй кімнату в гуртожитку.

Після університету Марина вийшла заміж. Її чоловік, Андрій, на перший погляд здавався хорошим хлопцем. Але, як виявилося, з роботою в нього не дуже складалося. То підробітки, то паузи.

У них народився син – мій племінник Артемко. Із часом я все більше розуміла, що Марина й далі сподівається на мою допомогу, що вона до неї звикла і самостійно жити не може чи не хоче.

Тепер, коли мені вже 37, а Марина чекає на двійню, мама попросила мене про дещо. Вона хоче, щоб я купила квартиру для Марини та її родини. Вони досі орендують однокімнатну квартиру, що вже зараз замала для них.

Я розумію, що з народженням двійні ситуація стане ще складнішою. Але я стільки років працювала тут, у чужій країні, щоб нарешті здійснити свою мрію.

Я відкладала гроші, щоб купити власну квартиру в Україні. І це не просто квартира, це мій шлях до повернення додому, до власного бізнесу. Я хочу жити для себе, а не для когось. Нехай і без родини. Може всиновлю дитинку, час покаже.

Коли мама сказала про квартиру для Марини, я спочатку мовчала. Як пояснити їй, що я не можу віддати свою мрію заради сестри? Що я втомилася жити лише заради інших?

Я знаю, що мама турбується про нас обох і хоче, щоб Марині було легше, але чи маю я завжди бути тією, хто вирішує всі проблеми? Можливо, це час для Марини й Андрія самим знайти вихід із ситуації? Чи, можливо, це лише моя черствість говорить зі мною?

Слова мами ще довго відлунювали у моїй голові. Вона сказала це тихо, ніби між іншим, але кожне її слово було цвяхом:

— Доню, ти ж уже в свої під сорок кому потрібна як дружина? Навіщо тобі та квартира, бізнес? Ти ж все одно вже свого особистого життя не побудуєш. Марина молода, в неї сім’я, діти. Їй більше треба.

Я не знала, що відповісти. Здавалося, у мене перехопило подих. Я сиділа, мовчки дивилася в підлогу, і ця тиша між нами була важчою за будь-які сльози чи суперечки.

Чи справді мама так думає? Чи справді моє життя для неї — це лише допомога іншим і все? Невже я не маю права мріяти, сподіватися на своє майбутнє, на власний шанс бути щасливою?

Ці слова мами вразили і спустошили мене. Вони ніби перекреслили всі мої старання, всі ці роки боротьби за те, щоб колись повернутися додому й почати нову сторінку. Я відчула себе непотрібною, пустим місцем.

У свої 37 я дійсно не мала ані сім’ї, ані свого куточка, ані чіткого відчуття, що мене чекає вдома. Лише моя мрія тримала мене на плаву.

А тепер ця мрія, схоже, здавалася мамі якоюсь дрібницею, безглуздям. Вона бачила в мені тільки доньку, яка має вирішувати проблеми інших, а не жінку, яка має свої почуття, свої бажання.

Я сиділа довго, не наважуючись щось сказати у відповідь. Нарешті я зібралася з силами:

— Мамо, а як же я? А моє життя? Невже я не заслуговую на шанс бути щасливою?

Вона мовчала. А потім тільки зітхнула:

— Ти ж сильна, доню. Ти завжди справлялася. Ти витримаєш. А Марина — вона ще така тендітна, ще й мати трьох дітей скоро буде.

Ці слова я вже сприйняла, наче їх і чекала. Мама не хотіла образити мене, але я зрозуміла: у її очах мої потреби завжди будуть на другому місці.

І тепер я маю вирішити, чи знову пожертвувати своєю мрією, чи вперше в житті обрати себе.

Джерело