Після закінчення університету ми з подругою поїхали з батьківщини на заробітки за кордон. Я не планувала залишатися там довго: просто хотіла накопичити достатньо грошей, щоб купити квартиру.

Але доля втрутилася, і я зустріла чоловіка ім’я Пабло.

Незважаючи на те, що на той час я погано говорила іноземною мовою, ми все одно могли розуміти одне одного. З його допомогою я змогла вільно розмовляти, і в результаті ми покохали одне одного, одружилися та наро дили двох дітей.

Ми з чоловіком були із бідних сімей, тому дуже багато працюємо. Тільки нещодавно ми змогли дозволити собі відпочити у вихідні дні та не працювати як чорнороби.

За цей час я ніколи не була на батьківщині, а зараз взагалі немає жодної можливості переїхати туди. Пабло не хоче, щоб я їхала сама, бо бо їться, що я не повернуся.

Нещодавно мої батьки зателефонували мені та виявили бажання переїхати ближче до мене. Вони мають гарну двокімнатну квартиру, вони отримують пенсію і люблять подорожувати.

Мені було приємно чути, що вони хочуть жити поруч зі мною, але я не можу прийняти їх прямо зараз , тому що я все ще багато працюю, щоб утримувати власну сім’ю.

Наш будинок і так невеликий, а додати сюди ще двох членів сім’ї буде важко. Мені здається, вони вважають, що я живу за кордоном розкішним життям.

Нещодавно я поговорила з Пабло про бажання моїх батьків переїхати до нас і він погодився з тим моїм твердженням, що ми не повинні давати їм хибну надію.

Нам буде важко впоратися із додатковим фінансовим тягарем. Хоча це було важке рішення, я пояснила батькам, що не можу взяти їх прямо зараз, і вони сильно на мене обра зилися.

Хоча я відчуваю себе негідною дочкою, мені довелося зважити всі за і проти і ухвалити важке рішення. Можливо, у майбутньому, коли я зароблятиму більше і зможу купити будинок для своїх батьків, то зможу перевезти їх жити до нас.

КІНЕЦЬ.