– Скільки можна, Надю? – я вкотре гаркнув на дружину, вона відвернулася.

Коли вона встигла перетворитися на таке незрозуміле створіння? Ну сказав же раз, ні знову…

Я стояв на світлофорі й дивився на дружину, яка відвернулася в інший бік, зло в мені так і кипіло, нехороші, образливі слова, були готові зірватися з язика, ну що за…

Дружина ображено сопіла, ніби паровоз.

Ну давай, давай ще поплач, – невдоволено думаю я. Ми під’їхали до будинку, сидить у машині, о Господи, треба ж їй двері відчинити, точно…

Дивлюся, сама намагається, ну ось, що за людина, зі злістю відчинив двері, смикнув ручку, ледь не впала, неповоротка.

Провів до квартири, заніс пакети, поставив біля порога.

Почекав, поки вона зайде у квартиру.
Сказав, що буду пізно. Розвернувся і вийшов.

Поїхав колесити містом, мені треба відволіктися, треба відпочити.

Набрав Андрія з роботи, той покликав у гості, обкатує нову гру, покликав зробити це разом, приїхав…

Якось слово за слово розговорилися, ну я йому й виклав усе, що пристрасть пішла, що побут заїв, дружина пиляє, просто їсть мозок чайною ложкою, про Наталю з третього відділу, яка ходить, то плечем зачепить, то ще чого.

Легко з цією Наталкою, поговорити, посміятися, якось забуваєш про все…

Надія…

Я запитала в нього, чому ми не їдемо у відпустку в червні, а він психанув, почав кричати, стукати по керму.

Він став раптом таким злим.

Відвернулася, дивлюся у вікно, сльози так і течуть. Що я зробила не так? Я ж просто запитала, останнім часом став якийсь нервовий, смиканий.

Катька припустила, може, є в нього хтось?

Каже, у її Вадика так було, завелася там одна на роботі. Давай йому знаки уваги надавати, молоденька, той і поплив, хвіст розпушив, як павич…

На Катюху, каже, мало не з кулаками, вона йому слово, він їй десять. Став одягатися модно, слівця якісь модні, молодіжні з’явилися.

Катюха каже, від сорому ледь не згоріла, коли до сина друзі прийшли, всі такі хлопчаки хороші, пристойно одягнені, ну не всім же з фіолетовим волоссям ходити.

А тут Вадик, зі своїми ха-ха, хі-хі, крінжами та лолами, якусь нісенітницю ніс, синові теж соромно…

Загалом, взяла Катюха, та й валіза – вокзал – до побачення, йому влаштувала.

Зателефонувала свекрусі, і сказала, що сина назад повертає на довиховання, у нього підлітковий період розпочався, а в неї своїх троє дітей, де ж їй, ще за чужим дитям доглядати.

Свекруха в неї з гумором.

Відповіла, щоб Катюха його до дитячого будинку везла, мовляв, не потрібен їм такий… А якщо там не візьмуть, то можна і до психлікарні…

Потім синочкові зателефонувала, таких моралей йому прочитала, все… уся дурість із Вадика вийшла, очі, каже, просвітліли, став нормальним…

Катрусі легше…

З моїм таке не спрацює… він інший, та й немає в нього нікого, я відчуваю, поки що немає.

Миколай…

Я сидів у Андрюхи, а сам думав про Надію, ну що з нею сталося, чому вона стала така… нецікава, прісна.

Вічно в якихось турботах, зникла легкість у стосунках, із відпусткою цією прив’язалася…
Щось згадалася Наталя, згадав її завзятий сміх, як вона сміялася над моїми жартами сьогодні в кафе, після роботи…

А потім зателефонувала Надя, попросила її забрати з роботи, і дорогою треба було заїхати в магазин за продуктами, зіпсувала своїм дзвінком усе.

Наталя так дивилася на мене, коли я сказав, що маю піти.

Ось Надя, га. Ну, хто її просив йти на роботу з хворою ногою, вона підвернула ногу і нога розпухла, треба було сидіти вдома, ні ж…

Без неї там не впораються.

Рука сама потягнулася до телефону, кручу в руках телефон, думаю, чи набрати Наталці… набрав… а тут Андрюха.

– Ти чого такий?

– Таке…

– Наталці дзвониш?

Я швидко скинув, чомусь стало незручно.

– Я піду напевно, Андрюх…

– У мене теж була, ось така Наталка… Тільки Олена. Через неї і сім’ю зруйнував, доньку по вихідних тільки бачу, дружина заміж вийшла, начебто щаслива.

Я теж був щасливий, Миколо, та тільки недовго, розумієш, не те прийняв за щастя, не те… А коли зрозумів, то пізно було. Ось живу один, граю в іграшки.

Прощення просив у дружини, знаєш скільки.
Вона пробачила, дружина, так і сказала, що пробачила, та тільки… розумієш, сказала, що жити зі зрадником уже не зможе…

Може й пафосно звучить, просто поставив себе на її місце, запитав себе, а ти б зміг?

Ти б пробачив? Я чоловік, – відповідаю собі, – це інше… А потім подумав… Дурень ти, а не чоловік…

Ось так брате… Подумай, перш ніж дзвонити…

Я попрощався з Андрюхою і пішов… Задзвонив телефон, Надя подумав я, але ні… це була Наталя.

– Алло, ти дзвонив?

– Я? -Ні, Наталю, може ненавмисно…

– А може ти заїдеш до мене? Зовсім ненавмисно, через магазин, я люблю червоне напівсухе…

І, щось мені так неприємно стало, так гидко, самому від себе… Я скинув дзвінок. Вона телефонувала знову і знову, я скидав, сидів у машині і скидав дзвінки.

Вона записала голосове, звинувачувала мене в боягузтві, говорила, що я поводжуся, як дитина, я нічого не відповів, просто видалив номер її телефону і поставив у блок.

Пакети так і стояли на підлозі, не розібрані, Надя сиділа без світла, біля столу, дивилася у вікно.

Я сів навпроти неї, вона не ворухнулася.

– Надю, – покликав я.

Дружина повернула опухле від сліз обличчя.
Серце защеміло.

– Надю… треба поговорити… Нам треба поговорити.

– Так, я слухаю, – сказала тихо.

Я почав говорити, щось незв’язне, у чомусь виправдовувався, про щось шкодував, у чомусь дорікав.

Вона все вислухала.

– Я поїду до мами, поживу в неї, взяла лікарняний… А ти подумай, Миколо, подумай і виріши, що тобі потрібно в цьому житті.
Я не ставлю тебе перед вибором, лише хочу, щоб ти зробив так, як тобі краще, – сказала дружина і тихенько вийшла.

Я залишився сам на сам зі своїми думками, зі своїм незрозумілим станом.

Дружину я не розлюбив, це точно…Тоді, що зі мною відбувається? Може, я захворів?

Я просидів усю ніч у роздумах…

Надя…

Я довго думала, його не було години три.
Що відбувається з ним? Що відбувається з нами? Так страшно розламати те, що будувалося роками, так боляче.

Напевно смішно чути від сорокап’ятирічної тітки таке, але… Мабуть, він мене розлюбив, втомився від мене, я йому не потрібна.

Я доросла вже, у нього, мабуть, друга молодість, навряд чи я захотіла б, наприклад, привести у світ ще дитину, міркую я, якщо нашому синові двадцять три роки, а доньці вісімнадцять…

А він може ще одружитися і стати батьком, і дружина в нього буде молода вродлива з пружним тілом, поститиме фото в соцмережі й питиме смузі…

А він із такою, зі шляхетною сивиною, з білозубою посмішкою і з бежевим светром на плечах… триматиме малюка… свого нового сина.

Щаслива сім’я.

Я згадала, як кричав син, коли у нього були коліки і різалися зубки… Чому у цих нових матусь такий квітучий вигляд і такі спокійні, усміхнені немовлята? Такі щасливі й розуміючі чоловіки.

Я згадала скільки разів мені довелося лежати з маленькою донькою в лікарні…Напевно його нова дитина буде не такою, вона буде як із картинки.

У рік читатиме вірші, у три роки знатиме п’ять мов, а до школи піде з дипломом про закінчення курсів програмування…

Чому так несправедливо?
Звісно, я розплакалася, нила нога, мені було шкода себе, шкода молодості, що минула, шкода втратити все…

Що я зробила не так, билася в голові думка…
А потім зрозуміла.Та все так. Просто…

Просто у всього є свій термін, ось і в наших стосунків теж виявився термін, у когось вони безстрокові, а ось у мене…

Я заплакала ще голосніше, сльози жалю так і лилися з мене потоком. Грюкнули двері.

Він прийшов.

Сказав, що треба поговорити. Говорив багато і ні про що, не звинувачував мене ні… А про щось говорив і говорив…

Я сказала, що поїду до мами…І поїхала.

Мамі сказала, що… ми труїмо тарганів, Микола поїхав до друга, я до них, діти в нас живуть в іншому місті, вони студенти…

– Яких тарганів, Надю, – здивувалася мама.

– Великих, мамо, дуже великих.

– Ти, що плакала?

– Кажу ж тобі, труїла тарганів, реакція така, видно алергія…

– Мати, та відчепися ти, іди, донечко, вечеряти будемо…

Я сіла за стіл.Мама принесла таблетку від алергії.Ох, ця мама…

– Мамо, не треба… тату, є настоянка?

– Там…, – почала мама.

– Є доню, – сказав батько, глянувши на маму, – є…

Ми сиділи з батьком. Мама метушилася поруч, намагалася підкласти нам закусок, намагалася сказати, що вже досить… І взагалі… що це таке, якісь таргани…Я вже не хотіла плакати.

Я слухала тата, його розповіді про службу, про армійських друзів, він попросив маму принести армійський альбом і я в тисячний раз дивилася фотографії та захоплювалася татковими історіями.

Потім батько приніс гітару і ми з ним тихенько співали на кухні, а потім я захотіла спати.

Мене відпустило нервове напруження і, лягаючи у своє ліжко, я чула, як мама тихо запитує на кухні в батька, чи не розповіла я чогось…

Що відповів батько, я не чула.

Я прокинулася рано, багаторічна звичка вставати…Тихенько встала, почула якісь голоси на кухні.

– Миколо, та що там у вас, цілий звіринець, чи що? Ти їж млинці, ось сметанка їж, Надія про тарганів говорила, ти про якихось клопів…

На кухні сидів мій чоловік, він наминав мамині млинці…

– Привіт, Надюхо, я витравив останніх…

– Тарганів?

– І клопів теж.

– Ти добре подивився?

– Краще нікуди, я навіть усе провітрив… І це, Надюшо… я продукти в холодильник усі поклав, із тих пакетів.

– Добре, – я заплющила очі…

Микола і Надія…

– Давай, ніколи більше не будемо труїти, ні клопів, ні тарганів, а Надюшо?

– Давай, Миколо… Тільки знаєш… щоб їх не труїти, їх не потрібно заводити…

– Я згоден… треба стежити за цим, правда?

– Правда…

Микола…

Я як уявив, що вона пішла назавжди і її ніколи не буде… Уявив на місці моєї дружини – іншу жінку, інші руки, очі, голос, запах.

Я зовсім не романтик, буваю грубий, але тут… мене так скрутило, що зубами в руку собі вчепився… Ледве ранку дочекався, і до батьків дружини поїхав.

– Клопів труїли… Надя спить ще?

– Спить, – відповіла теща і дивно подивилася на мене, – млинці будеш, я тісто завела.

– Буду, звісно…

Надія…

Усе минуло, ми здригнулися, винесли якісь уроки… Вже не буде як раніше, але й поганого теж не буде…

Термін нашим стосункам не вийшов, просто вони перейшли на іншу стадію, пішов інший етап нашого життєвого шляху.