– Я повинна за бабусею доглядати, а свекруха спадщину отримає?

Сама бабуся все чудово розуміє, вона б і підписала папери, причому і на онука, і на мене. Але там свекруха здалеку командує, вона її послухає і задню дає. Не дуже справедливо, мені горщики, а свекруха потім приїде і гроші забере від продажу спадщини.

І як бути? Зрозуміло, що чоловік переймається за бабусю, та й, чесно кажучи, шкода ж стареньку без допомоги залишати. А з іншого боку? Треба якось рішуче поставити й залагодити цю справу.

От я і намагаюся… Найлегше було б сказати чоловіку, мовляв:

– Якщо мені нічого не світить, то доглядай бабусю сам, ти – син своєї матері. Тобі, можливо, щось і дістанеться, а я – стороння, за просто так витрачати час і сили не збираюся.

Ось саме, що «щось», враховуючи заміжжя свекрухи, на всю спадщину у мого чоловіка дуже мало шансів, буде, якщо що, ділити його з чужим дядьком, що навіть не говорить українською, так що в його інтересах теж продавлювати цю тему.

Але я боюся, що якщо натисну на чоловіка сильніше, то наслідки мене можуть не потішити. Так, чоловік може плюнути та обійтися без моєї участі, але тоді й мені нічого не світить — свого житла в мене не має. А надії купити його, теж примарні.

Чоловік в мене вже висловився одного разу, що в іпотеку залазити він не хоче, що йому цілком достатньо тієї квартири, де ми живемо. А ще, що він проти роздільного бюджету та всяких контрактів, мовляв, я все одно колись у декрет піду, йому мене все одно утримувати прийдеться, який роздільний бюджет.

От і думаю, чи радіти з того, що чоловік має квартиру, що не треба тягатися по орендованих хатах і збирати, утискаючись, разом на щось іпотечне. Тому бабуся мій єдиний шанс отримати хоч щось.

Я вийшла заміж 3 роки тому у віці 24 років, чоловік старший на 4 роки, дітей у нас ще немає, вирішили трохи пожити для себе. І коли рішення було прийнято, я задумалася: а як це взагалі буде, якщо в нас з’явиться дитина? У мене жодного кута, квартира батьків в іншій області невелика, там ще молодший брат росте, та й мама з татом досить молоді.

І їм теж ніякої спадщини не світить. Вони вже отримали давно і вклали у свою двокімнатну. То що – я без житла, коли щось не влаштує, куди мені повертатися?

Саме тоді я запитала чоловіка про купівлю загальної квартири в іпотеку або про роздільний бюджет, щоб я змогла накопичити. Чоловік ці питання твердо відкинув: жодних новомодних роздільних бюджетів, жодних іпотек. Мовляв, я тебе люблю і розлучатись не збираюся, а чому ти щось намагаєшся викроїти?

У чоловіка є двокімнатна квартира від покійного батька, в ній ми й живемо. Житло зручно розташоване, велике, світле. Багатодітною родиною ми з чоловіком ставати не збираємось, цілком вистачить місця, але… це квартира чоловіка.

Нещодавно перспектива роздобути свої особисті квадратні метри переді мною все ж таки замаячила: захворіла бабуся чоловіка. У жінки похилого віку спочатку стався один серцевий напад, від якого вона досить швидко оговталася, а два тижні тому стався повторний.

Надія на вдалий результат є, бабуся поки що в лікарні, але її треба реабілітація, за нею буде потрібний догляд і принаймні з дому старенька у віці під 80 вже точно не виходитиме, будуть проблеми й з самообслуговуванням. І це, якщо їй взагалі вдасться відновитися.

Пів року тому у чоловіка мама вийшла заміж. Вони з бабусею жили разом, після інсульту вона бачила маму, але… особисте життя вирувало. Ні про що не подумала, взяла та поїхала за кордон, оскільки чоловік її іноземець. Тепер клопочеться про отримання громадянства, а ще свекрусі хочеться своє житло у тій країні…

У чоловіка свекрухи є дорослі діти, питання власності давно визначене, заповіти написані на законних нащадків, а свекруха якось промовилася, що змогла б собі купити якусь нерухомість і не повертатися, якщо продасть бабусину квартиру: гарна двокімнатна майже в центрі Києва, в будинку старого типу, з високими стелями, така нерухомість завжди в ціні. Тим більше, що у Києві ціни на житло явно завищені.

– Легко б змогла щось тут купити, якщо продати бабусину квартиру, – так свекруха синові розповідала по відеозв’язку, описуючи свій новий побут.

Я на свекруху серджуся: знала, що мати хвора, що рано чи пізно за нею буде потрібний догляд, але все одно вийшла заміж та поїхала, кинувши матір на сина та його дружину, а тепер ще й розраховує на продаж спадщини.

І ось, знадобився догляд. Питання постало гостро. Свекруха про стан мами знає, плакала телефоном, але приїхати навіть не обіцяла. Зараз, мовляв, це дорого і важко. Типу, можливо, колись, вона й приїде, але не зараз. І що буде з її матір’ю – наші проблеми?

– Ну якось викручуватися треба, я виріс з бабусею, – заявив мені чоловік. – Не кинемо ж. Ти закінчуєш працювати раніше, та й робота в тебе поряд, будеш вранці, в обід і ввечері забігати, а я вже у вихідні, чи щось глобальне – це теж на мені. Увечері, може, я теж забігатиму. А готувати бабусі можна й у нас вдома. Вона спокійна, при своєму розумі, просто з рухом проблеми та з мовою.

Я у барвах собі уявила життя, розписане чоловіком: тричі на день бігти до бабусі, міняти підгузки, відпрошуватися, щоб прийняти лікаря, бігати лікарнями, вирішуючи питання з реабілітацією, стояти біля плити, укладати їжу для бабусі в контейнери, годувати її поки що з ложки …

Та ж дитина маленька, тільки в декрет ніхто не відпустить. Я думаю, що маю повне право на частину спадщини, коли левова частка догляду ляже на мої плечі. А ні, значить, ні. Переїжджати до бабусі у двокімнатну чоловік не хоче. І я бажанням не горю, виходить — або доглядальницю треба наймати, або бігати самій.

На доглядальницю теж потрібні гроші, пенсії бабусі не вистачить, у матері чоловіка свого доходу немає, та й чи буде невідомо. Бюджет у них із чоловіком загальний. Я з чоловіком ситуацію докладно обговорила, про свої сподівання на частку у спадщині розповіла. Чоловік мене зрозумів і прийняв. Бабуся, до речі, сама запропонувала написати заповіт навпіл: на онука та невістку, навіть дарчу готова була зробити.

Але ці обіцянки були рівно до дзвінка своєї донечки. Та розплакалася, що вона в чужій країні, трапиться що з її чоловіком, їй нема де жити та навіть повернутися нікуди. І бабуся пішла задки, сказала, що ми можемо її навіть покинути, але квартиру вона залишить дочці, мовляв, в онука житло є. В онука, але не в мене. А онук підгузки їй міняти та годувати з ложки не має змоги.

– Ну що вдієш, так вона вирішила, – розвів руками чоловік. – Але й кинути її в такому становищі – аж ніяк не можна. Найматиму доглядальницю, якщо ти допомагати відмовишся.

Я поки що твердо не відмовила, але нагадала, що бюджет у них загальний, чоловік сам так хотів. Я вважаю, що з моєю часткою у квартирі треба щось вирішувати. Мені не важливо, чи чоловік мені частку відпише, чи його бабуся.

Ось тільки сказати чоловіку про це я поки що побоююся: натисну і зовсім залишуся біля розбитого корита, а чоловік… чоловік якось викрутиться.

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?

КІНЕЦЬ.