Своїм шлюбом я зовсім не задоволена. Я вийшла за Анатолія, бо щиро його покохала. Мені всього 20 було, що я тоді розуміла.

Та минуло всього два роки і я збагнула, що зробила помилку. Та було надто пізно, завагітніла. Минуло два місяці ще й дізналась, що двійня буде.

Нормальний чоловік радів би, що двох синів матиме, а мій лиш з друзями десь вештався. А коли я сварилась з ним, казав, що не планував так рано стати татом відразу двох дітей.

Тоді я й збагнула, що все на мої плечі лягає, допомоги чекати нема звідки. Мої батьки жили далеко.

А зі свекрами чоловік пересварився, я з ними лише кілька разів бачилась. Вони люди старші і свій будинок братові Толіка – Петру залишили. Між ними різниця велика, той давно вже мав дружину і дітей.

Тож я працювала, дітей доглядала і господарювала. Часом здавалося, що скоро геть здурію. Того й наважилась, коли діти трохи підросли, поїхати до Італії.

Попрацювала там 5 років, приїхала й квартиру купила, а тоді й з Толіком розлучилась. Згодом, коли діти на навчання вирушили, я знову поїхала, їм допомогти хотіла.

Та цьогоріч я вирішила повернутися. Ще не надто стара, хочеться й для себе пожити трохи. Мені пощастило влаштуватись на роботу в магазин, тож думала нарешті все налагодилось. І ось якось поверталася додому, дивлюсь, старенька на лавці сидить, така нещасна. Аж раптом я впізнала Толікову маму.

– Що сталося? Чого ви тут?

– А я тепер всюди, ніде мені жити.

– Чого?

– Старший син вигнав, я заважаю йому. А Толік пробачити не може. Сказав, що я сама в усьому винна.

Я купила їй булочку і чай, а тоді подзвонила колишньому.

– Ти ображений, я розумію, але невже хочеш, щоб мама в парку померла, як безхатько?

– Мені байдуже, а тобі що до того? Залишила б будинок мені – я б її не вигнав.

Так прикро мені стало, це ж бабуся моїх дітей. А вони її й не знали через ці сімейні сварки. Забрала я стареньку до себе. Покликала синів і познайомила з нею. І тут вони запропонували.

– Мамо, нехай бабця з тобою живе, а ми щомісяця грошима вам допомагатимемо!

Приємно мені стало, що попри всі негаразди, діти мої мають великі та добрі серця. Погодилась я на це. Свекруха весь вечір плакала, заспокоїтись не могла. Я знаю, що просто не буде, її доглядати доведеться, але сини мене наодинці з цим усім не залишать.

А ви б наважились на такий вчинок?

КІНЕЦЬ.