«Я була у подруги на весіллі дружкою і потім часто забігала підтримати молоду дружину морально, бо вона скаржилася, що чоловік після весілля змінився невпізнанно – все йому не те і не так»

Мені було так прикро це чути, моя подруга отак змарнує своє життя. Тоді я вирішила їй зателефонувати і дізнатися, чому вона не їде і не робить щось .

– Валю, ти просто не розумієш мене. Це в твоєму розумінні я життя марную, а я люблю свого чоловіка і дітей такою любов’ю, що готова віддати їм свою душу, а не лише той час, який у мене є, мені не треба якоїсь віддяки, бо саме піклування про них – моя нагорода.

Я кинула слухавку, бо просто не могла це слухати. Це взагалі що таке? як можна так мислити в двадцять першому столітті?

Може, рішення чужих проблем і не таке, як вирішення своїх, але от просто глянеш і вже бачиш, де людина схибила і де має щось робити, або не робити, щоб почуватися добре.

Тоді я їй написала повідомлення: «Якщо ти щаслива, то я тобі слова не скажу. Якщо ти усміхаєшся, якщо в тебе від щастя мурахи, якщо ти дякуєш Богу за кожен день – я лиш буду рада, але якщо ні – подумай!».

Відповідь була такою, що я її заблокувала, бо це вже не була моя подруга.

«Щаслива кожен день? Ти серйозно? Ти сама отака щаслива? Бо теж не виглядаєш на ікону щастя, тому не вчи мене жити».

Ну, не хоче, то її життя і я на це дивитися не хочу.

Забула я про Інну, бо й син у мене одружувався, далі онук з’явився. Я була щаслива і діла мені до когось більше не було.

Син вирішив, що вони поїдуть на море, але дитину не хотіли залишати вдома, а одним справитися не могли, тому й попросили аби я поїхала з ними. Я й рада, бо й сама відпочину і з онучком набавлюся вволю.

І ось на берегу Туреччини я чую чисту українську від знайомого голосу:

– Валю! Яка я рада тебе бачити!

Я озираюся в пошуку Інни і не бачу її. Я не бачу Інни, бо до мене усміхається молода та гарна жінка.

– Як?, – тільки й вимовила я.

– Та отак і завдяки твоїм чудесним пендалям, – сміється вона.

Виявилося, що Інна все чудово розуміла і бачила, тільки ніяк не могла наважитися зробити рішучий крок.

Адже діти та чоловік не завжди її критикували, але й були хвильки людського ставлення, якими вона себе тішила.

– Я вірила, що діти все бачать і розуміють, а ставляться так до мене, бо звикли. Але пройде час і вони будуть все більше і більше мене любити.

Якось вона зайшла в кімнату до сина і попросила дати брудний одяг для прання, син кинув речі і ненавмисно попав у неї.

– Я розуміла, що він ненавмисно. Але от його реакція. Він зареготав. Не вибачився, а зареготав.

Тоді Інна пішла з квартири і довго бродила вулицями міста, дивилася на вітрини і бачила в них себе. Таку жінку вона не хотіла більше бачити.

– Аж раптом біля мене пригальмувала машина. То був колега Віталія і він впізнав мене та сказав, що підвезе. Я не хотіла сідати і їхати додому, а він все припрошував. Я подумала, що буде незручно, коли я почну пояснювати незнайомцеві, що я не хочу їхати додому. А він просто не замовкав, все торочив, які смачні мої страви, бо Віталій їх рідко їсть, хоч я йому щодня готую з собою, а він їх віддає колезі. Я на ці перекуси витрачаю пів свого життя, а вони йому не потрібні.

Інна вернулася додому, але на наступний день не приготувала сніданку ні дітям, ні чоловікові, сказала, що полежить, бо їй недобре. Чула як вони готове з холодильника не можуть підігріти, чула слова в свою адресу. Її очі були сухі.

Потім піднялася і взяла документи та пішла виробляти закордонний паспорт.

– Спочатку працювала в полі, тяжко було, але я не виділялася від тих жінок, які зі мною працювали, всі такої ж статури і такої ж мети заробити грошей і щось змінити в своєму житті. А потім я почала куховарити, бо на моєму чергуванні й поляки приходили їсти і всі дуже хвалили. Це було так приємно, – вона аж очі прижмурила від радісних спогадів.

Тоді їхній господар і прийшов на знамениті Іннині котлети.

– Томик так мене хвалив. За все, розумієш… Чи встала чи сіла – для нього все радість, все захват, що я є.

Одружилися вони, ведуть разом ферму і Інна допомагає з усім.

– А чоловік твій що?, – питаю я.

– Та як що? Спочатку не повірив, що я їду, а потім сказав, що знайде собі кращу за мене. Ще не знайшов.

Діти он телефонують, просять грошей, а я радо запрошую до себе на роботу.

Ми сміялися, щиро і радісно… Так, як мають сміятися щасливі люди.

КІНЕЦЬ.