Я повернулася додому раніше й застала Мирона на веранді з Марічкою: вони стояли занадто близько, вона щось шепотіла йому на вухо, а його рука ковзала по її зап’ясті, ніби малювала невидимі обіцянки; в той момент щось у мені зламалося, хоча я все ще тримала спину рівно і голос спокійний, коли запитала, чи вони тут каву п’ють чи майбутнє планують; Мирон відсахнувся, Марічка зблідла, а я вже знала — цього вечора зруйнується не лише моя довіра, а й усе те життя, за яке я боролася роками, але тоді я ще не уявляла, який “подарунок” готував мені мій чоловік.

Я врятувала чоловіка від фінансового провалу, а він мені віддячив молодою пасією і розлученням через суд. І найсмішніше те, що, виявляється, у всьому була винна… моя надто велика любов.

Отак і сиджу тепер за кухонним столом у нашому будинку, обираючи між двома варіантами: або з’їсти тістечко і заплакати, або з’їсти два тістечка і посміятися. Бо іншого виходу нема.

Мирон був тим чоловіком, заради якого я, Наталя, згорнула кар’єру в Києві і переїхала до його рідного села, де на головній вулиці можна було побачити більше козенят, ніж людей. Він мав фермерське господарство і великі амбіції. А я мала любов і віру в нас.

Перші два роки ми боролися за все: за врожаї, за кредити, за власне щастя. Коли прийшла криза, Мирон майже зламався. Господарство тягло його на дно, як старий важкий човен, а він уже не мав сил веслувати. Я тоді продала свою квартиру в Києві, бо вірила: ми разом витягнемо. Разом – це ж ключове слово, правда?

– Наталю, – шепотів він тоді, притискаючи мене в обіймах, – я тобі цього ніколи не забуду. Ти моє все.

Тьху! Якби я тоді знала, що “ніколи” триватиме рівно до появи дівчини на ім’я Марічка, яка влаштувалась бухгалтеркою в наше господарство. Очі як небо, голос як мед. Та й років їй було менше, ніж моєму светру.

Все почалося з дрібниць. Мирон став затримуватися в офісі допізна. Марічка, бачте, погано розбиралась у звітах, треба було “навчати”. Потім він почав удома носити нові сорочки – ті самі, що я ще рік тому дарувала і яких він навіть не хотів міряти. І, звісно, нові парфуми, бо запах курятника, бачте, вже не личить справжньому “бізнесмену”.

– Ти змінився, – якось обережно сказала я йому за вечерею.

– Та що ти вигадуєш, Наталю! – відмахнувся Мирон. – Все нормально.

– Нормально? Ти навіть борщ мій не доїв, а колись три рази добавки просив!

– Ну може я тепер хочу інше життя! – не стримався він. – Може я задихаюся тут! З тобою! Із твоїми стратегіями! З твоїм вічним “треба потерпіти”!

Я мовчала. Гаразд, стратегії, планування і бухгалтерські таблиці не були романтичними. Але ж саме це тримало його господарство на плаву, коли він сам хотів уже плюнути і поїхати на заробітки.

Одного вечора я повернулась із райцентру раніше, ніж планувала. І застала Мирона на веранді… з Марічкою. Вони стояли близько, надто близько. Вона щось шепотіла йому, а він гладив її руку.

– Ви тут каву п’єте чи майбутнє плануєте? – запитала я рівним голосом.

Вони обоє відсахнулись, як школярі, спіймані на гарячому.

– Наталю, це не те, що ти думаєш! – заволав Мирон, а Марічка від сорому мало не провалилася під землю.

– Та ні, Мироне. Саме те.

Того вечора я зрозуміла: мій чоловік мене більше не кохає. І що гірше – він мене більше не поважає. Бо якби хоч трохи поважав, не водив би романтичні вечори під моїм дахом.

Пішло-поїхало швидко. Подав на розлучення. Адвокатку собі знайшов ту саму Марічку. І подав ще й на поділ майна, мовляв, “усе спільно нажите”. Спільно? Ну звісно. Я працювала на три роботи, а він “геніально керував”.

– Наталю, ти маєш залишити йому половину всього, інакше суди тягнутимуться роками, – казала мені моя юристка Оксана.

– Я залишу йому чорта лисого, а не половину, – відповіла я. – І знаєш що, Оксано? Я більше не збираюся терпіти. Досить.

У суді Мирон намагався виглядати благородно. Казав, що я “тиснула на нього”, що я “планувала все за нього”, що я “не давала йому розвиватися”. Зала часом пирскала в кулак від сміху. А я сиділа рівно, тримаючи голову високо. Бо я знала: я не винна в тому, що його амбіції не витримали перевірки реальністю.

Минуло три місяці. Я живу у своїй новій квартирі в райцентрі. Маленькій, але світлій і моїй. Без спогадів, без розбитих мрій на підлозі. І знаєш що? Я раптом полюбила тишу. Ту саму, яку колись так боялася.

Іноді я думаю: як могло статися, що я так довго виправдовувала те, що давно потребувало крапки? Чому ми, жінки, так часто тримаємось за уламки, замість збудувати нове?

Ось і хочу вас спитати: а як ви вважаєте, коли варто боротися за стосунки, а коли краще сказати “досить”? Чекатиму ваших історій.

Джерело