Я поставила слухавку і спитала себе: «Що ще має статися аби я нарешті наважилася? З хати тебе має прийти виганяти?». А потім почула свій же голос: – Почекаю до ювілею, як-не-як, люди зійдуться, а тут так…

Люди завжди грали велику роль в моєму житті: що подумають, що скажуть, як відреагують, як будуть про мене думати.

Я завжди мала відповідати високим стандартам «що люди скажуть», тому хата моя була велика та доглянута, дитина вихована, а чоловік успішним.

– Це твоя заслуга, доню, – казала мені мама, – От що означає «вдало вийти заміж». Ти наша з татом гордість.

І як після такого себе ще більше не накручувати?

Ми з Михайлом познайомилися випадково і я й не думала, що у нас щось вийде.

Розумієте, він був з тих чоловіків, які понад усе прагнуть уваги жінок і їм завжди її мало.

Думаю, що він зустрів мене в тій порі, коли треба було просто мати вже дружину, адже батьки на нього теж напосідали.

А тут я, наче й приваблива, скромна і легко в себе можна закохати. Так і сталося, хоч я спочатку й планувала триматися подалі, але так гарно залицятися, такі слова говорити, то юне серце й розтане.

Привів він мене у власну квартиру, сказав, що тепер для мене головне – доглядати наших дітей і тримати дім в порядку.

Що ще жінці треба? Тим більше, такій, як я?
От і старалася і двох діток на світ привела, і все у мене було до ладу та наварено.

Мама тішилася, в приклад мене сестрі ставила, казала аби я те все втримала.

– Доню, ти маєш мати голову на плечах і втримати те щастя, що маєш. Бо інакше вернешся до нас з батьком, ти того хочеш?

Звичайно, я такого не хотіла, але й не хотіла миритися, що через кілька років довелося мені відпирати помаду з сорочок Михайла.

– Доню, а що тут такого? Буває у них таке, а ти дружина і тримайся. Хто твої діти годувати буде?Ти ж нічого не вмієш!

Справді, я ніде не працювала, адже чоловік мене всім забезпечував, діти потребують батька і треба мовчати, тим більше, що люди скажуть, коли я як сир в маслі каталася, а тут переїду до мами в її хрущовку з дітьми двір підмітати.

Коли діти вже виросли, то все частіше мені в голові дзвеніло, що треба вже йти, але ж що я буду робити без грошей? А тут все готове, все зручне, все по-багатому. А дзвінки? Ну, вони ж телефонують аби я сама пішла, а не тому, що чоловік хоче аби я пішла.

Я, навпаки, маю Михайла задобрювати і робити вигляд, що нічого не знаю.

І от сьогодні подзвонили, вкотре, аж дивно, що Михайло ніяк спинитися не може, вже сивина в волоссі, а він!

І тут я глянула на себе в дзеркало і не впізнала, де мої роки?

Не може того бути, що й у моєму волоссі ці підступні пасма! А треба ж негайно їх зафарбувати, щоб люди на ювілеї не бачили, що я теж старію.

Хай милуються мною і думають, як гарно може виглядати жінка біля такого чоловіка!

Куди я вже в свої роки від нього піду. Я вже пів шляху з ним пройшла, ще трохи лишилося і тепер кудись йти і давати іншій добровільно місце в нашій хаті?

Не діждуться, я стільки років тримала це в собі і тепер робити їм такий подарунок на наш ювілей? Ні, я дочекаюся, коли Михайло мені на наше срібне весілля подарує той ювілейний набір, про який я йому говорила. Всі будуть говорити нам тости, побажання, діти приїдуть і онука привезуть. В мене ж все так, як і у всіх, тільки має вистачити мудрості і терпіння, а там вже з роками буде легше. Правда ж?

КІНЕЦЬ.