Я пообіцяла Сергієві, ще до весілля, що якщо щось станеться з його мамою, я не залишу її саму. Що я допоможу. Що буду, як рідна донька.

Тільки тоді я не знала, що означає “як рідна донька” для тітки Тамари. Бо для неї – це не любов і турбота. Це безкоштовна служниця. Зі стійкою нервовою системою і завжди чистими руками.

Коли Сергій виїхав на заробітки в Чехію, я залишилася з нею одна. Спочатку все було навіть зворушливо – вона гладила мене по плечу, питала, чи я їла, розповідала, як Сергій у дитинстві ховав печиво в подушці, щоб ніхто не знайшов. Ми навіть сміялись.

А потім… почалося.

– Валька, що це за макарони? Раніше ти краще готувала, – буркала вона, не підводячи очей від телевізора.

– Це ті самі, що минулого тижня вам подобались, – намагалась я усміхнутись.

– То мені зле було. А тепер я відчуваю, що вони переварені. Може, ти просто забула, як правильно?

І ось так – кожного дня. Її претензії стали фоном мого існування. Вона ніби випробовувала мене. На терпіння. На любов. На витривалість.

Я перестала зустрічатись із подругами. Бо як же я залишу її саму?

Я не пішла працювати, коли мені подзвонили з колишньої школи – запропонували години з літератури.

– А хто тоді варитиме мені відвар із шипшини? – спитала вона, глянувши просто в очі.

Я мовчки поклала слухавку.

Сергій іноді телефонував по відеозв’язку. У нього синці під очима, на задньому фоні якісь піддони і бетонні стіни.

– Як мама? Як ти?

– Нормально, – відповідала я.

– Тримаємось.

Ні, не тримаємось. Я тріщала по швах. Але як я могла це сказати йому, коли він по 12 годин тягне на заводі?

– Валечко, принеси мені той крем з ромашкою, ні, не той, інший, що я бачила в рекламі, – кричала вона з кімнати. – І не забудь знову квіти на вікні полити, а то вони вже не виглядають, як у порядній господині.

Господині. Оце я. Господиня чужого дому. Чужого життя. Якого вже давно не хотіла.

Я почала забувати, що любила раніше. Читати? Не було часу. Танцювати на кухні під старі українські пісні? Немає місця – підлога завжди помита. Я втратила себе. Повністю. Без залишку.

Одного вечора, коли на вулиці йшов дощ, я сиділа біля вікна й тримала у руках свою стару записну книжку. Колись я писала вірші. Там, на останній сторінці, було:

“Я не мушу бути ідеальною. Достатньо бути собою.”

Я засміялась. Гірко. Тоді я ще не знала, що означає втратити “себе”.

– Валю, чого ти там стирчиш, як сирота? – долинуло з кімнати. – Яке життя – така й поза, знаєш.

Я глибоко вдихнула. І наважилась.

– Тітко Тамаро… Я влаштувалась на роботу. З понеділка виходжу. У місцевий гурток. Буду вести заняття для дітей.

Вона повернулася до мене з таким виразом обличчя, ніби я щойно оголосила, що буду працювати на пекельну службу.

– І хто ж мені зранку буде чай подавати? І хто мене на аналізи возитиме?

– Я зможу це організувати. Можна з вами домовитись по годинах. І я проситиму волонтерів, можливо, іноді вас хтось підвезе.

– Волонтерів?! Та мене на руки мають носити, а не з чужими возитися!

Вона підвелася з ліжка, постукала тростиною по підлозі й прошипіла:

– Сергій знав, кого бере. Але видно, я переоцінила тебе.

Мене стиснуло всередині. Як стискаєш зуби, щоб не закричати. Як ховаєш сльози, щоб тебе не зламали.

Наступного ранку я не готувала сніданку. Я просто взяла сумку, зібралася і вийшла. Пішки. Під дощем. Без парасолі. Мокра, але вільна.

Я сиділа на лавці біля школи, куди мала вийти на роботу. Думала: “А може, ще рано? Може, повернутись? Вона ж стара. Вона сама…”

А потім згадала: а я?

Я теж була сама.

Мене забула не тільки вона. Я сама себе залишила.

Пройшло півтора місяця. Я знову викладаю. Діти сміються. А я ловлю себе на думці, що теж усміхаюсь. Я вже не живу за чужими розкладами. Я варю борщ, бо хочу. А не тому, що хтось сказав.

Тітка Тамара не телефонує. Сусідка передала, що вона “дуже зайнята розчаруванням”. Я вже не ображаюсь. Бо не живу з цим кожного дня.

Моя свобода не прийшла одразу. Це не як кран з гарячою водою – відкрив і тепло. Це як стара крига – потріскує, але довго не ламається. Але вона зламалась.

І я знову – Валя.

А тепер хочу спитати вас, мої любі: а ви коли востаннє жили для себе? Чи є у вашому житті хтось, хто прикидається слабким, аби ви не стали сильними? Як ви думаєте – де межа між добром і самозрадою?

Джерело