Я помішувала каву і випадково пролила на скатертину.

– Настю, це вже третя пляма, яку ти залишила нам на згадку. Тебе порядку зовсім не вчили?!, – сказала майбутня свекруха.

– Ой, вибачте, я витру, – мовила я але руки почали тремтіти ще більше.

– Костянтине, і де ти таку тільки найшов.

Вона навіть за собою прибрати не вміє, мовчу вже про догодити комусь.

– І тут я не стрималася, але зачепили мене не слова пані Людмили, а мовчання Кості.

– Ти знову не підсмажила тости, Настю, – голос пані Людмили пронизав ранкову тишу, поки я діставала тарілки зі сніданком. – Мій Костянтин любить, коли вони хрумтять, а не ці, м’які шматки хліба.

Я стиснула губи, намагаючись зберігати спокій. Очима шукала підтримки у Костянтина, але він лише відвів погляд, зробивши вигляд, що не почув. Це кололо більше, ніж її слова. Мовчання. Його пасивність.

Познайомилися ми, коли мені було двадцять три. Він здавався тим, хто завжди готовий захистити, підтримати, люблячим та турботливим. Але з часом я зрозуміла, що ця турбота має межі, коли мова заходить про його матір.

Її неприязнь відчувалася з самого початку. На кожному сімейному обіді вона знаходила спосіб зачепити мене – то моя зачіска не така, то я забагато говорю, то готую недостатньо смачно. Але гірше за все було те, що Костянтин ніколи не ставав на мій бік.

Якось вона сказала: – Настю, а ти не думала зайнятися чимось серйознішим, ніж ці твої малюнки? Сім’ю цим не нагодуєш.

Я подивилася на Костю, але він лише знизав плечима. – Мама просто хвилюється, – промовив тихо.

Він бачив, як я плакала після її уїдливих коментарів, але все, що він казав: – Не зважай, вона така з усіма.

Але тієї неділі чашу мого терпіння переповнило.

Ми сиділи за обідом. Пані Людмила, як завжди, щось буркотіла собі під ніс, доки я накладала страви. І раптом:

– Настю, а ти не думаєш, що тобі варто трохи менше їсти солодке? Це вже починає відбиватися сама знаєш на чому.

Я відклала виделку. Серце калатало.

– Це вже занадто, – тихо, але твердо сказала я.

– Костянтине, ти справді вважаєш, що це нормально?

Він опустив голову, мовчав. І саме це мовчання зламало мене остаточно.

Я встала, залишивши тарілку недоторканою.

– Я більше не можу на це закривати очі. Це неприємно. І те, що ти мовчиш, ще гірше, ніж її слова.

Я пішла додому. Довго сиділа на кухні, дивлячись у вікно. Любов – це не тільки поцілунки й обійми. Це ще й повага. Це здатність стати на захист близької людини, коли її ображають.

Я люблю Костю. Але чи зможу я далі жити в таких умовах, де мене не захищають, де мої почуття не важливі?

А як ви вважаєте, чи повинні партнери захищати своїх коханих перед родичами? Чи можна зберегти стосунки, коли один із партнерів постійно мовчить у складних ситуаціях?

Джерело