Я ще півроку тому помітила, що в мене з контейнера почала пропадати їжа. При чому вона у мене найпростіша, гречка найчастіше, макарони чи рис.

Можу разом покласти сосиски чи овочі. Все дуже просто та скромно. Справа в тому, що я працюю секретаркою, у мене маленька зарплатня.

Їсти щодня в нашому офісному кафе я не можу, максимум чай замовлю і все. Холодильник у нас загальний, тому мені було просто неможливо простежити, хто саме краде мою їжу. Так прикро, я приходжу на обідню перерву, а в мене більша частина контейнера порожня.

А що мені тепер їсти? Так і залишаюся голодною. Тоді я пішла на хитрість. Купила дуже гострий соус, вирішила щедро залити гречку саме їм. Він був такий гострий, що навіть контейнер трохи змінив форму. Хто перший вибіжить із їдальні з червоними очима, той і краде мою їжу.

Вирішила я, так і зробила. Наступного дня прибіг мій начальник. Яке ж було моє здивування. Як так, він заробляє у п’ять разів більше за мене, ще має нахабство мене об’їдати, хоча сам може собі щодня з ресторану їжу замовляти.

У мене просто слів не було, але цей спосіб допоміг мені без розмови поставити начальника на місце. І ось зараз, минуло півроку. У мене знову половина контейнера порожня, я залишаюся голодною.

Вирішила знову провести свій експеримент. І знову на нього попався мій начальник. Я не розумію цю людину. Якщо йому так подобається моя їжа, то міг би мені за продукти доплачувати, я б і йому готувала. Але ось так тишком-нишком з’їдати і вдавати, що все нормально – просто вражаюче.

КІНЕЦЬ.